Архієрей

Біографія архієпископа Полтавського і Кременчуцького Федора (Бубнюка)

Храми єпархії

Храм Святого Архістратига Божого Михаїла в с.Петрівка

Свято-Миколаївський кафедральний собор м. Кременчука

Церква Покрови Пресвятої Богородиці у Полтаві

Список парафій Полтавської єпархії

Архів

2018-04

2018-03

2018-02

2018-01

2017-12

2017-11

2017-10

2017-09

2017-08

2017-07

2017-06

2017-05

2017-04

2017-03

2017-02

2017-01

2016-12

2016-11

2016-10

2016-09

2016-08

2016-07

2016-06

2016-05

2016-04

2016-03

2016-02

2016-01

2015-12

2015-11

2015-10

2015-09

2015-07

2014-12

2014-11

2014-10

2014-09

2014-08

2014-07

2014-06

2014-05

Православний календар

Квітень 2018
Пн   2 9 16 23 30
Вт   3 10 17 24  
Ср   4 11 18 25  
Чт   5 12 19 26  
Пт   6 13 20 27  
Сб   7 14 21 28  
Нд 1 8 15 22 29  
Паломницький центр ім. преп. Паїсія Величковського Духовно-культурний центр

До історії священицького роду Кривусьових

2011-07-21

Звернімося до згадуваних записів. Із них ми довідуємося, що 20 червня [1] 1805 р. у жовнинського  козака Макара Кривуся померла дружина Ксенія, якій  було 58 років [2]. На початку того ж року (19 січня) у віці 38 років упокоївся диякон Гаврило Кривусь [3]. У цей же час у причеті церкви Різдва Богородиці перебував і дяк Михайло Кривусь. Саме так – “дьячек Михаил Кривусь” – протягом року він, схоже, власноручно позначав себе під усіма записами, що робилися в метричній книзі, за винятком єдиного дня 25 травня, коли замість звичного на папір ліг підпис: “Михаил Кривусев” [4].

Натомість у метричній книзі тієї ж церкви за 1813 р. (на жаль, жодної книги за 1806-1812 рр. не збереглося) згадуються вже лише Кривусьови. Це і знайомий нам дяк Михайло (кожний розділ книги він так і підписав: “Михайло Кривусев”!), і висвячений у сан диякона його син Ілля; є в книзі і запис про смерть сина паламаря Тимофія Кривусьова...

Що ж вдалося дізнатися про засновників роду?

Перший, про кого ми знаємо достеменно, – Трохим Кривусь. Вірогідно, він також походив із козацького середовища і народився десь у 1720-1730-х роках. Його старший син Іоан Трохимович з’явився на світ близько 1752 р. Хоча він не здобув духовної освіти, але став священиком і в грудні 1814 р. у віці 62 роки ще очолював парафію церкви Різдва Богородиці в с. Лящівці Золотоніського повіту (тепер Чорнобаївського району Черкаської області), де налічувалося 200 дворів [5]. Інший син, Михайло Трохимович (нар. бл. 1763 р.), також не вчився в семінарії [6]. Як уже зазначено, у 1805-1814 рр. він служив дяком у церкві Різдва Богородиці м. Жовнина. У 1823 р. у віці 60 років Михайло Кривусьов був удівцем і мешкав у м. Вереміївці (Єреміївці, тепер Чорнобаївського району Черкаської області), де служив його син. Брати започаткували дві розгалужені гілки роду, які існують і дотепер.

Зауважимо, що нам вдалося також виявити згадки про декількох Кривусьових, чиї родинні зв’язки із засновниками роду ще остаточно не з’ясовано. Це, в першу чергу, згадуваний на початку розповіді жовнинський диякон Гаврило Кривусь, який народився близько 1766 р., а помер 19 (31) січня 1805 р. [7] Із членів його родини ми знаємо тільки про сина, Якима Гавриловича (бл. 1800 – не пізніше 1856), що в 1814 р. був наказним паламарем у Вереміївці, а потім став священиком, та онуку Анастасію Якимівну (1834 р. нар.), яка в 1859 р. була незаміжньою і мешкала у Вереміївці [8]. У жовнинській церкві Різдва Богородиці на початку XIX ст. служив паламарем ще один Кривусьов – Тимофій (“Тимофтей”). 15 (27) квітня 1813 р. у 10-річному віці помер його син Іоан (“по долговременной болезни”, як зазначено в метричній книзі), але й батька на той час уже не було в живих [9]. Можливо, Уляна Тимофіївна, дружина диякона Миколаївської церкви с. Васютинців Золотоніського повіту Григорія Івановича Нестеровського (на початку 1840-х рр. – священика Іоано-Хрестителівської церкви м. Хрестителева того ж повіту), є дочкою саме цього паламаря. На користь такого припущення опосередковано свідчить те, що при народженні у 1841 році в родині Нестеровських сина Олександра до Хрестителева з Лящівки приїхав священик Агафопод Кривусьов, який і правив службу (“молитвовал”). Хрещеником Олександра став священик Всіхсвятської церкви с. Іржавця Лубенського повіту Петро Микитович Компан [10]. Цікаво, що на весілля його брата, указного дяка Максима Микитовича Компана, у 1831 р. до Васютинців приїздив як “поручитель” диякон (пізніше священик) Покровської церкви с. Липового Кременчуцького повіту Михайло Іванович Кривусьов [11]. Усе це, безперечно, свідчить про тісні дружні стосунки між усіма згаданими родинами.

Не вдалося встановити нам поки що і батьків священика Михайлівської церкви с. Драбова Золотоніського повіту Василя Кривусьова, який помер у 1811 р., залишивши вдовою   Ксенію Леонтіївну (бл. 1776 р. – не раніше 1828 р.) та чотирьох   дітей [12].

У цій розвідці йтиметься про нащадків Іоана Трохимовича Кривусьова, до яких належить і автор.

Достеменно ми знаємо про трьох синів лящівського священика. Старший із них Іван Іванович [13] у 1808 р. закінчив курс філософії Полтавської духовної семінарії (у Переяславі), продовжувати навчання на курсі богослов’я не побажав, а був висвячений на диякона. 30 квітня (12 травня) наступного року І.І.Кривусьов отримав священицький сан і місце при Покровській церкві с.Білоусівки Золотоніського повіту (тепер Драбівського району Черкаської області), а від 15 (27) травня 1809 р. і, не виключено, до кінця духовного служіння (принаймні, до 1836 р.) він перебував на посаді другого священика [14]. У 1835 р. о.Іоан поховав дружину Олену Василівну, яка померла 24 листопада (6 грудня) у віці 45 років [15]. Оце й усі події з життя І.І.Кривусьова та його родини, дати яких можна вважати більш-менш достовірними.

На жаль, цього не можна сказати про решту нечисленних фактів його біографії, які пощастило розшукати в архівних справах. Навіть рік народження Івана Івановича залишається невизначеним, оскільки відомості щодо його віку, наведені в різних документах, значно різняться. Досить показовими в цьому контексті є записи в клірових відомостях 1825, 1826, 1828 і 1834 років. У першій із них зазначено, що священик Кривусьов має 40 років (тобто народився бл. 1785 р.) [16], в наступних, відповідно, тих самих 40 (нар. бл. 1786 р.) [17], 48 (нар. бл. 1780 р.) [18] і 51 рік (нар. бл. 1783 р.) [19]. Із запису ж у чернетці списків церковнослужителів Золотоніського повіту за 1814 р. отримуємо п’ятий варіант дати наро-    дження І.І.Кривусьова – бл. 1784 р. [20]. Такий різнобій існує і в датах народження дітей Івана Івановича, про що йтиметься нижче.

Другий син Івана Трохимовича Кривусьова Сидір (Ісидор) Іванович (нар. бл. 1795 р.) також навчався у Полтавській духовній семінарії (1814 р. – у класі риторики [21]). Невдовзі він прийняв батьківську парафію в Лящівці, де й помер не пізніше 1856 р. Удові Сидора Івановича Євдокії Кривусьовій указом Святійшого Правлячого Синоду від 31 липня (12 серпня) 1868 р. за № 2364 з 4 (16) березня того ж року було призначено пенсію в розмірі 55 крб. із коштів Золотоніського повітового казначейства [22].

Наймолодший із синів Кирило Іванович Кривусьов (нар. бл. 1797 р.), у 1814 р. навчався в класі синтаксису Полтавської духовної семінарії [23]. Навчання давалося йому важко. У 1818 р., відразу після реформування семінарії [24], він опинився в її нижчому відділенні, вчився погано і врешті-решт був відрахований (“за безуспешность”) [25]. Подальша його доля поки що невідома.

Родина Івана Івановича Кривусьова була багатодітною. Ми дізналися про сімох дітей – чотирьох синів і трьох дочок, але, можливо, їх було більше. Адже метричні книги цього періоду майже не збереглися (це стосується як Лящівки, так і Білоусівки), а у клірові відомості, як правило, не вписували даних про членів родини жіночої статі. До того ж значна частина вміщеної у документах інформації, як ми з’ясували,  має приблизний і суперечливий характер, що ускладнює встановлення точних дат народження дітей священика Кривусьова.

Ось характерний приклад.

У клірових відомостях Покровської церкви с. Білоусівки 1814, 1825, 1826 та 1828 років, у яких записано тільки чоловіків, наведено вік синів о.Іоана. І що ж ми бачимо? Згідно з цими даними, його первісток  Михайло міг бути народженим і у 1806, і у 1808, і у 1809 роках; Стефан – у 1809, 1811 чи 1812 роках, а Йосиф – у 1815 чи 1816 році. Різниця ж у віці між Михайлом і Стефаном змінюється при цьому від трьох років у документі 1826 р. (відповідно, 14 проти 11 років) до семи у 1828 р. (19 проти 12)! Василь, який у 1825 р. мав приблизно один рік, наступного року до відомості вже не вписаний і, мабуть, за той час помер. Дочки Кривусьових згадуються тільки у документах б/д (вірогідно, бл. 1824 р.) та 1834 р. Згідно із виявленими записами, Єфросинія у 1824 р. мала один рік (нар. бл. 1823 р.), а через десять років – вже 12 (бл. 1822 р. нар.); Олександрі у 1834 р. було вісім років (нар. бл. 1826 р.) [26]. Марія згадується лише одного разу – у 1824 р. вона мала три роки (тобто народилася бл. 1821 р.) [27], але потім жодної згадки про неї не зустрічається. Утім, доля двох інших сестер також залишається невідомою.

Спробуємо розібратися, які ж із наведених відомостей можна вважати найбільш достовірними. Для цього скористаємося іншими даними з біографії І.І.Кривусьова.

Отже, як ми вже знаємо, Іван Кривусьов припинив навчання в семінарії 1808 року. Згідно з існуючими правилами, одружитися він міг тільки перед висвяченням у духовний стан. Найвірогідніше, це відбулося десь у другій половині 1808 р. За цих обставин, на нашу думку, датою народження Михайла Кривусьова слід вважати 1809 р., як це зазначено, до речі, у двох клірових відомостях – 1825 та 1826 рр. Одночасно ризикнемо висловити ще одне припущення. Можливо, призначення Кривусьова до Білоусівки було зовсім не випадковим. Першим священиком Покровської церкви з листопада 1803 р. (за іншими даними – 1802 р.) був Олександр Васильович Максимович. Не виключено, що Олена Василівна, з якою одружився Іван Кривусьов, була сестрою чільника парафії.

Родина о.Іоана мешкала у власному будинку (1824 р. оцінювався у 200 крб.), збудованому “на господской земле” – власності графа Заводовського, від якого священик мав також ружних 12 дес. орної землі [28].

У багатодітній родині Івана Івановича традиція духовного служіння Кривусьових ще більше усталилася. Старші сини закінчили Полтавську духовну семінарію (Михайло наприкінці 1820-х, а Стефан – у 1833 р. [29]) і стали священиками, а Йосиф був псаломщиком Дмитрівської церкви м. Великої Бурімки Золотоніського повіту, де й помер 14 (26) січня 1889 р. [30]

Михайло Іванович, на відміну від Стефана, не здолав повного курсу навчання у семінарії. Як і батько, він зупинився на передостанньому “рубежу”, закінчивши клас філософії (бл. 1828 р.). На початку 1830-х років М.І.Кривусьов був дияконом Покровської церкви с. Липового Кременчуцького повіту (тепер Глобинського району Полтавської області), потім був висвячений на священика і, змінивши у цій парафії Василя Павловського, прожив усе коротке життя в цьому мальовничому куточку Полтавщини. Подружжя Кривусьових запам’яталося нащадкам своєю патріархальністю. На погляд священика П.Чаленка [31], що був одружений з їхньою онукою Ганною [32], це були “скромные люди, любившие жить в тишине сельской жизни” [33].

Дочка Кривусьових Марія Михайлівна все життя прожила самотньою. Відомостей про неї збереглося обмаль. Ми знаємо, що 12 (24) березня 1868 р. її призначили просфірнею до Покровської церкви рідного села [34]. Починаючи з 1889 р., М.Кривусьова постійно отримувала грошову допомогу від єпархіального попечительства над бідними духовного стану [35]. Але найцікавішу згадку про неї залишив письменник Іван Стешенко [36], який наприкінці липня 1911 р. супроводжував видатного українського композитора М.В.Лисенка в його поїздці рідними місцями. Нагадаємо, що Микола Віталійович народився 22 березня 1842 р. у с. Гриньках Кременчуцького повіту, а дитинство, отроцтво та юність провів у м.Жовнині сусіднього Золотоніського повіту, що в ті часи також входив до складу Полтавської губернії.

У своїх спогадах “Микола Віталійович на батьківщині”, написаних після смерти композитора в 1913 році і тоді ж опублікованих у “Літературно-науковому віснику”, Іван Матвійович залишив запис про відвідини с. Липового: “Були й у М.М. Кривусевої, 80-літньої жінки, що пам’ятає ще Миколу Віталійовича молодим” [37]. Мабуть, стосунки між родинами священика Михайла Кривусьова та Лисенків були вельми приязними та щирими, якщо і через багато років Микола Віталійович при першій нагоді завітав  до оселі Марії Михайлівни. Взагалі, здається, що відносини між цими родами мали якийсь особливий характер. Антон Кривусьов після закінчення Полтавської духовної семінарії 8 (20) лютого 1879 р. був призначений псаломщиком до церкви Різдва Христового села Галицького Кременчуцького повіту (у ті часи приписаної до Покровської церкви с. Липового) й одночасно законовчителем до приватної школи “пані Лисенко”, як повідомлялось у “Полтавських єпархіальних відомостях” [38]. Доречно згадати й українського композитора, диригента та музикознавця Віктора Івановича Кривусьова (Кривусіва, як подається у довідковій літературі; псевд. Борецький; 12.05.1884 р. – бл. 1932 р.), який у 1910 р. закінчив Музично-драматичну школу Лисенка, був особисто знайомий з Миколою Віталійовичем (про це автора повідомив син Кривусьова Віталій Вікторович, що нині мешкає у м. Гомелі, Білорусь), а 1920 року видав у Києві книгу про Лисенка “Батько української музики”. Але то вже тема окремого дослідження...

Усі три сини Михайла Івановича Кривусьова, про яких ми знаємо, також стали священиками. Василь Михайлович очолював парафії Предтеченської церкви в с. Лебехівці Кременчуцького повіту (тепер не існує), а з 15 (27) березня 1865 р. – церкви Різдва Богородиці м. Домантового Золотоніського повіту (тепер Золотоніського району Черкаської області) [39]. Відомо, що 12 (24) червня 1871 р. він був нагороджений набедреником [40], а у 1882 році, згідно з рішенням (“определением”) Святійшого Синоду від 9 (21) – 22 березня (3 квітня), – скуфією [41]. Наприкінці того ж року 17 (29) листопада В.М.Кривусьова затвердили депутатом по відомству Золотоніського градського благочинного протоієрея Григорія Бєлінського [42]. Помер Василь Михайлович у Домантовому 8 (20) червня 1891 р. [43].

Молодший син Михайла Івановича Іван (бл. 1838 – 05/18.03.1902) 1 (13) вересня 1847 р. почав навчання у Лубенському повітовому духовному училищі [44], а після його закінчення вступив до Полтавської духовної семінарії. Йому випало бути серед тих перших випускників, що у 1863 р. отримали свідоцтва вже у Полтаві, після переведення семінарії з Переяслава [45]. У 1864 р. І.М.Кривусьов був висвячений у священицький сан [46] і, за прикладом батька, провів у Липовому все життя [47].

Служити Іванові Михайловичу довелося вже у новій мурованій церкві, збудованій коштом дружини колезького асесора Регельмана. Її було відкрито наприкінці життя батька          1 (13) жовтня 1855 р. До парафії входило також село Крива Руда. В 1902 р. парафіян налічувалось 3121 душа (1588 чоловічої статі та 1533 жіночої), парафія мала 33 дес. ружної землі та 2 дес. під цвинтарем [48].

Як і більшість Кривусьових, Іван Михайлович був також педагогом. 18 (30) січня 1885 р. він відкрив церковнопарафіяльну школу, в якій одночасно працював і вчителем, і законовчителем [49]. Багато років о.Іоан викладав Закон Божий у Липівському земському народному училищі (за винятком 1891-1892 учбового року, коли його було закрито [50]).

Прокопій Михайлович Кривусьов [51] (бл. 1833 – вересень 1907) закінчив парафіяльне та повітове Лубенські духовні училища, а в 1855 р. – Полтавську духовну семінарію в м.Переяславі [52]. У 1857 р. Преосвященним Нафанаїлом він був висвячений у священицький сан і отримав парафію Миколаївської церкви с. Бубнівської Слобідки Золотоніського повіту (тепер Золотоніського району Черкаської області). Наступного 1858 року о. Прокопія перевели до Всіхсвятської церкви м. Семенівки Хорольського повіту [53].

У той час у селі, згідно з матеріалами перепису 1859 р., налічувалося 133 двори із 812 мешканцями. Щорічно тут відбувалося три ярмарки [54]. Усі селяни належали одному поміщику [55]. Уже згадуваний Палладій Чаленко наводить висловлювання П.М.Кривусьова про останні роки кріпацтва: “Тяжелое время было, не много лет пришлось священствовать при нем, но многого стоило” [56]. Стаття священика Чаленка містить багато цінних подробиць із життя сільського духовенства того часу, про які автор, безперечно, чув від самого о. Прокопія. Ось цікава розповідь про стосунки з місцевим поміщиком: “…для священника важно было быть в согласии с ним [поміщиком. – О.Р.]. От помещика давалась прислуга и печеный белый хлеб каждый день. При добрых отношениях священника с помещиком крестьяне обязаны были оказывать сильнейшее почтение священнику. Если священник ехал на зов помещика в его бричке, все при встречах отвешивали поясные поклоны, подобное же приветствие оказывалось священнику, если он на такой же бричке ехал обратно домой; если же священник шел от помещика домой пешком, под страхом наказания розгами запрещено было оказывать священнику какие бы то ни было знаки уважения. Случалось, что по выходе уже из дома помещика о.Прокопий узнавал, что в чем-то “не потрафил” ему. Помещик был церковным старостой, у него были ключи от церкви, к нему же каждый раз после богослужения относился ящик с полученным доходом. Начало богослужения зависело от усмотрения помещика” [57].

Усе життя Прокопій Михайлович опікувався народною  освітою. Ще за часів кріпацтва він відкрив у Семенівці школу, в якій учителював. У 1863 р. священик Кривусьов був затверджений законовчителем місцевого училища [58], а на початку наступного року відкрив церковнопарафіяльну школу. Вона містилася у його власному будинку, і на 1 (13) березня 1864 р. у школі навчалося восьмеро дітей [59].

Ім’я о. Прокопія постійно згадувалося на сторінках “Полтавських епархиальных ведомостей” та інших видань у цьому контексті. Сповіщалося, наприклад, що 4 (16) листопада 1885 р. він був затверджений законовчителем, крім Семенівського, ще й Очеретоватівського сільського народного училища [60], у яких викладав багато років [61]. 1 (13) листопада 1894 р. священик Кривусьов на свої кошти відкрив у Семенівці церковнопарафіяльну школу, в якій поруч із батьком працював і молодший син Володимир Прокопійович [62]. Вони були одними з найкращих учителів у повіті. Зберігся відгук Преосвященного Іларіона після відвідин у 1897 р. цієї школи. Він, зокрема, писав: “Церковноприходская школа в церковном доме… имеет вполне благоустроенный вид; мебель, ремонт,  покраска полов произведены на средства учителя Кривусева. Детей 31, и в том числе 8 девочек. По ходу занятий по всем предметам и по пению школа может быть признана весьма хорошей, чем она обязана, кроме священника, усердию и трудам учителя Кривусева, который занимается безвозмездно. В этой школе учитель утвержден и занимается с 1894 года, относится к ней, как к делу своему и любимому” [63].

П.М.Кривусьов користувався великою повагою серед духовенства єпархії. Ще 16 (28) грудня 1869 р. його затвердили членом благочинної ради на наступні шість років [64], а з 1886 р. священик Кривусьов виконував обов’язки благочинного II-го округу Хорольського повіту [65]. Цю посаду він займав до 16 (28) квітня 1898 р., коли був звільнений “с выражением благодарности” [66]. Від 20 лютого (5 березня) 1901 р. і до кінця життя Прокопій Михайлович був духівником [67].

Самовіддане духовне служіння о. Прокопія неодноразово відзначалося й офіційними нагородами. Так, 12 (24) квітня 1875 р., згідно з указом Святійшого Правлячого Синоду від 30 квітня (12 травня) того ж року, він був нагороджений скуфією [68]. Через дванадцять років на честь Великодня 1887 року Прокопій Михайлович отримав від Святійшого Синоду камилавку [69]. У 1895 р. П.М.Кривусьова  нагородили наперсним хрестом (“определение” Святійшого Синоду від 23 березня (4 квітня) – 12 (24) квітня 1895 р. за № 915) [70], а у 1904 р. – орденом св. Анни ІІІ-го ступеня [71]; обох відзнак Прокопій Михайлович був удостоєний, за тогочасними   правилами, на честь дня народження Миколи II (6 травня).

Багато часу віддавав о. Прокопій і праці у громадських організаціях. 16 (28) грудня 1896 р. його затверджено як спостерігача Хорольського повітового відділення єпархіальної училищної ради [72]. У 1906 році ми знаходимо його прізвище серед членів попечительства жіночого єпархіального училища [73]. Протягом тривалого часу Прокопій Михайлович був також членом Святомакаріївського братства та Полтавського відділення Православного місіонерського товариства, про що регулярно сповіщалось на сторінках “Полтавських епархиальних ведомостей”.

На жаль, ми не маємо жодної фотографії Прокопія Михайловича. Невблаганний  час та більшовицький терор, що змушував до знищення “компрометуючих” сімейних архівів, зробили свою чорну справу. Єдине, що може допомогти у майже безнадійній спробі уявити (“вгадати”) образ священика  Кривусьова – це рядки з некрологу, вміщеного в місцевій єпархіальній газеті. Написані теж священиком, чоловіком доньки о. Прокопія, вони сповнені щирої любові та поваги до цієї “доброї та скромної” людини.

Однією з головних рис Прокопія Михайловича була, за свідченням Палладія Чаленка, непідробна релігійність. “Чем-то отрадным, одухотворенным веяло от кроткой, всегда молитвенно настроенной души о. Прокопия.

Почти всегда горела в его комнате лампада… Особенно чем-то патриархальным веяло от о. Прокопия, когда он входил во св. храм. Каждая святыня, начиная от преддверия храма и кончая св. алтарем, возбуждали в его душе соответственные молитвенные возгласы. Чувствовалось, что не требоисправитель пришел к месту службы своей, а пришел молитвенник Божий, пришел с сердцем смиренным, пришел к богу Живому и живая душа о. Прокопия открыто, не стесняясь, беседовала с самым дорогим, святым для нее” [74].

Згадуючи свого тестя, П.Чаленко особливо наголошував, що краса таких особистостей міститься всередині них. “Смирение, скромность – вот первейшие добродетели их!  Если встретится, бывало, с о. Прокопием прихожанин, не ждет он, пока прихожанин поздоровается, спешит первым приветствовать его, зато и уважали своего доброго батюшку прихожане, многие, проходя мимо дома о. Прокопия, снимали шапку. Особенно симпатии к о. Прокопию высказались во время празднования им  50-летия своего служения в священном сане. Духовенство благочиния поднесло юбиляру св. икону, прихожане, интеллигентные и простые, поднесли св. крест, ученики – Св. Евангелие, даже евреи, которых в Семеновке до 150 душ, депутацией из самых уважаемых лиц своей общины торжественным адресом тоже почтили юбиляра, сказав о нем: “Вы, батюшка, во все время продолжительного своего служения в Семеновке высоко держали знамя любви и мира, служа примером честной жизни не только прихожанам своим, но и нам, евреям. Во время неурядиц нынешнего времени, своею проповедью любви, сберегли мир во вверенном Вам приходе” [75].

Ювілей духовного служіння  священика Кривусьова припав на 1907 рік. Це була, безперечно, визначна подія для Семенівки, адже саме тут, на одному місці, прослужив майже 50 років Прокопій Михайлович. Але другу знаменну дату, на жаль, йому вже не судилося відсвяткувати: восени того ж року П.М.Кривусьов помер і 20-го вересня (3-го жовтня) був похований на місцевому цвинтарі [76].

Як зазначалось у некролозі, “на погребение своего духовного отца собрались  не только прихожане, но и из окружающих сел явились отдать последний долг доброму батюшке. Погребение совершено при участии семи священников и о. диакона. Пел местный хор, устроенный учителем местной церковноприходской школы, сыном покойного [Володимиром. – О.Р.]” [77].

Після смерті Прокопія Михайловича Кривусьова залишилися вдова Софія Назарівна та четверо дітей, які на той час уже мали свої родини.

Та про це – у наступній розповіді.



ПРИМІТКИ, ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1 У цьому абзаці дати наведено за старим стилем.

2 Державний архів Полтавської області (ДАПО). – Ф.706. –

Оп.3. – Спр.7. – Арк.28 зв.

3 Там само. – Арк.22 зв.

4 Там само. – Арк.6 зв.

5 Там само. – Оп.4. – Спр.96. – Арк.12.

6 Там само. – Арк.20 зв.

7 Див. прим. 3.

8 ДАПО. – Ф.706. – Оп.4. – Спр.96. – Арк.10; Оп.3. –

Спр.58. – Арк.176.

9 Там само. – Оп.3. – Спр.15. – Арк.14.

10 Державний архів Черкаської області (ДАЧО). – Ф.403. –

Оп.8. – Спр.6. – Арк.57.

11 Там само. – Оп.16. – Спр.1. – Арк.103.

12 Там само. – Ф.485. – Оп.1. – Спр.35. – Арк.4, 11.

13 Пращур автора.

14 ДАЧО. – Ф.404. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.4 зв., 71.

15 ДАПО. – Ф.706. – Оп.3. – Спр.35. – Арк.20 зв.

16 ДАЧО. – Ф.485. – Оп.1. – Спр.34. – Арк.1 зв.

17 Там само. – Ф.404. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.27 зв.

18 Там само. – Арк.4 зв.

19 Там само. – Арк.71.

20 ДАПО. – Ф.706. – Оп.4. – Спр.96. – Арк.61.

21 Див. прим. 5.

22 Полтавские епархиальные ведомости (ПЕВ). – Часть офиц. – 1868. – № 17. – 1 сентября. – С.602.

23 Див. прим. 5.

24 Перетворення духовних учбових закладів здійснювалося спеціальною Комісією при Святійшому Синоді (заснована 26.06/08.08.1808). Першими зміни торкнулися закладів Петербурзького округу (1809), за ними – Московського (1814) і лише потім – Київського. Реформування Полтавської духовної семінарії здійснилося 1817 року. Замість однорічних класів у ній були створені відділення з дворічним курсом навчання (вище, середнє та нижнє); майже одночасно відкрилися повітові і приходські духовні училища – у Переяславі (17/29.09.1817) та Полтаві при Хрестовоздвиженському монастирі (07/19.01.1818). Останній щорічний випуск учнів “старої” семінарії відбувся влітку 1817 (И [ван] П [авловский]. Сведения о преобразовании в 1817 г. Полтавской духовной семинарии и открытии уездных духовных училищ Переяславского и Полтавского,  извлеченные из дел архива Полтавской духовной консистории // ПЕВ. – Часть неоф. – 1888. – № 10. – 15 мая. – С.424-437; Материалы для истории Переяславско-Полтавской семинарии, извлеченные из дел, хранящихся в архивах Полтавской духовной консистории и семинарии, за время от 1818 до 1862 года // Там само. – № 19. – 1 октября. – С.706-713; Крамаренко Иоанн. Преподавание учебных предметов в Полтавско-Переяславской семинарии в первой четверти текущего столетия // Там само. – 1877. –      № 13. – 1 июля. – С.556-565).

25 Материалы для истории Переяславско-Полтавской семинарии, извлеченные из дел, хранящихся в архивах Полтавской духовной консистории и семинарии, за время от 1818 до 1862 года // ПЕВ. – Часть неоф. – 1888. – № 19. – 1 октября. – С.713.

26 ДАЧО. – Ф.485. – Оп.1. – Спр.35. – Арк.12; Ф.404. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.77 зв.

27 Там само. – Ф.485. – Оп.1. – Спр.35. – Арк.12.

28 Там само.

29 Материалы для истории Переяславско-Полтавской семинарии… (Продолжение) // ПЕВ. – Часть неоф. – 1889. – № 8. – 15 апреля. – С.251.

30 ПЕВ. – Часть офиц. – 1889. – № 5. – 1 марта. – С.141.

31 Чаленко Палладій Григорович (бл. 1867 – не раніше листопада 1919) – священик Полтавської єпархії. Син Григорія Ігнатовича Чаленка (бл. 1842 – 11 (23).08.1888), священика Покровської церкви с. Волошинівки Роменського пов. Закінчив духовне училище (1881) та Полтавську духовну семінарію (1887). Вчителював у Волошинівському початковому народному училищі, 16 (28).09.1888 затверджений у ньому законовчителем. 21.11 (03.12).1888 висвячений на диякона, а через тиждень, 27.11 (09.12) – на священика, після чого прийняв парафію покійного батька. Від 20.12.1894 (01.01.1895) – священик Вознесенської церкви с.Устимівки Хорольського пов., 31.01(13.02).1901 – соборної Успенської церкви м.Хорола, 13(26).04.1901 – Георгіївської церкви с.Тарандинців Лубенського пов. (ПЕВ. – Часть офиц. – 1888. – № 20. – 15 октября. – С.600;  № 23. – 1 декабря. – С.683; № 24. – 15 декабря. – С.757, 781; 1895. – № 2. – 15 января. – С.60-61; 1901. – № 8. – 10 марта. – С.187; №14. – 10 мая. – С.312). Автор багатьох матеріалів у ПЕВ. Доля священика Чаленка після 10 (23).11.1919, коли він зробив останній запис у метричній книзі, невідома. Записи були поновлені 01(14).12.1919  протоієреєм Іоаном Коваленком (ДАПО. – Ф.1011. – Оп.8. – Спр.113).

32 Чаленко (Кривусьова) Ганна Проко


Олександр РОТАЧ.

Повернутися в розділ