2011-05-01

З приходом німців на Полтавщину у 1941 р. ситуація в релігійному житті різко змінилася. Намагаючись здобути прихильність українського народу, окупанти спочатку не перешкоджали релігійним домаганням полтавців. До того ж, їм імпонувала роль "визволителів" від безбожної влади більшовиків в очах багатьох віруючих.

На початку радянсько-німецької війни Головне командування вермахту видало низку розпоряджень, що стосувалися ставлення військових до релігійних почуттів українців, суть яких зводилася до того, щоб "релігійній діяльності цивільного населення не сприяти й не перешкоджати"[1]. Тому в перший рік окупації німці дотримувалися політики невтручання у внутрішні церковні справи, що сприяло відродженню релігійного життя в Україні. Уже восени 1941 р. з ініціативи віруючих почали створюватися громади парафіян і відкриватися православні церкви.

Відродження релігійного життя на Полтавщині із самого початку йшло шляхом одночасного створення двох паралельних конфесій православ’я: Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка виступала як національна церква українського народу і була знищена ще наприкінці 20-х – на початку 30-х років, і Автономної православної церкви, канонічно підпорядкованої Московському патріархату Російської православної церкви – єдино дозволеної в Радянському Союзі. Відсутність єдности в українському православ’ї окупанти вміло використовували у своїх інтересах з тим, щоб не допустити створення загальноукраїнських церковних структур.

Щодо УАПЦ політика німців була двоякою: з одного боку, її протистояння Російській православній церкві було на руку окупантам, а з другого – УАПЦ могла перетворитися на центр згуртування національних сил українського народу, що аж ніяк не відповідало інтересам нацистів. Безперечно одне: гітлерівці дозволяли існування православної церкви в Україні лише в тій мірі, в якій вона могла служити їхнім інтересам.

Одночасно з відродженням релігійного життя на Полтавщині почали створюватися і обласні координаційні центри обох православних конфесій. Уже 29 вересня 1941 р. у Полтаві було організовано Церковну управу православної старослов’янської церкви, яка об’єднувала прибічників автономістичної течії українського православ’я. Очолив її В.І. Беневський [2]. Дещо пізніше, на початку жовтня, виникла і Українська церковна рада як тимчасовий орган відродження УАПЦ на Полтавщині. Очолив її священик О.М.Шевченко. Церковна рада мала діяти до скликання обласного єпархіального з’їзду та церковного Собору в Києві, які могли стати координаційними центрами розбудови УАПЦ і створити відповідну церковну ієрархію [3].

Наприкінці грудня 1941 р. на зміну Церковній раді було створено обласне єпархіальне управління УАПЦ, яке очолив протоієрей Олексій Потульницький – у недалекому минулому в’язень сталінських таборів, а з приходом німців – настоятель Покровської церкви в Полтаві, де церковним хором керував Євген Тичина – рідний брат радянського поета Павла Тичини. Заступником О. Потульницького став настоятель Спаської (згодом – Миколаївської) церкви о. Павло Бойко. Обов’язки секретаря єпархіального управління УАПЦ виконував Демид Бурко. У 20-ті роки всі вони були активними діячами УАПЦ, а після її розгрому зазнали репресій з боку радянської влади.

Формально на Полтавщині існувало дві єпископські кафедри, які тяжіли до Харківського центру УАПЦ. Проте коли адміністратор УАПЦ архиєпископ Полікарп (Сікорський) призначив на Полтавську єпархію Ігоря (Губу), німецькі окупаційні власті заборонили йому обіймати єпископську кафедру. Єпископом Лубенським і Миргородським у червні 1942 р. став Сильвестр – колишній професор української мови і літератури Кременчуцького учительського інституту [4]. До кінця німецької окупації він залишався фактичним керівником УАПЦ на Полтавщині.

У розбудові УАПЦ особливо помітні успіхи спостерігалися у перший рік окупації. Ця церква була найбільш близька і зрозуміла українському народові. Служба в ній відбувалася рідною мовою. 21 листопада 1941 р. церкви відкрилися в Диканьці і Нижніх Млинах, 30 листопада – в Руновщині. 18 грудня почала діяти Миколаївська церква у Полтаві. Під час церковної лїтургії тут співала українська хорова капела під орудою хормейстера Полтавського музично-драматичного театру Шаповаленка. Місцева окупаційна преса відзначала, що стіни храму не могли вмістити всіх віруючих, серед яких було чимало дітей та молоді. У квітні 1942 р. на Полтавщині налічувалося 27 парафій УАПЦ, а в червні цього ж року – вже 61 [5].

У Золотоніському і Чорнобаївському районах, як відзначалося в одній з післявоєнних інформацій Полтавського обкому КП(б)У, церкви відкривалися "виключно з ініціативи куркулів", господарства яких були знищені у період колективізації, а самі вони напередодні радянсько-німецької війни працювали в Донбасі та інших промислових центрах України. У період окупації вони повернулися в рідні місця, повернули свої будинки та повідкривали в селах церкви [6].

Велику роботу по відродженню УАПЦ на Полтавщині провів один з її чільних діячів – єпископ Переяславський Мстислав (Степан Скрипник), небіж Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. 17 липня 1942 р. він прибув до Полтави і того ж дня провів у Покровській (Архиєрейській) церкві урочисту соборну службу [7]. Єпископ Мстислав мав також численні зустрічі з духовенством Полтавщини, брав участь у масових хрещеннях народу, висвяті священиків, виданні богословської літератури тощо.

Під церкви віруючі, як правило, використовували колишні культові споруди, які в роки радянської влади були пристосовані під сільбуди або господарські склепи. Так, у селі Деревки Котелевського району зусиллями віруючих було відбудовано церкву, закриту ще в 1935 р. Напередодні війни її встигли на третину розібрати для будівництва школи, і споруда стояла пусткою. У Драбинівці Новосанжарського району церква також повернулася у старе приміщення, яке в 1940 р. перебудували під сільський клуб [8]. У селі Ковалях Чорнухинського району "войовничі атеїсти" розібрали церкву ще 1933 р., тому 1942 р. службу Божу відбували у приміщенні школи, а 1943 р. – у сільському клубі [9].

Відбудова поруйнованих комуністами церков стала справді всенародною справою. Видатний український письменник Улас Самчук, який влітку 1942 р. побував на Полтавщині, писав: "Кременчук виглядав як гіркий, старий п’яниця, який тижнями не голився і валявся десь попід парканами. Особливо моторошно виглядав старий, з колонами, без вікон і дверей, обідраний собор". У його відбудові взяли участь тисячі мешканців міста і навколишніх сіл, адже вартість робіт, за підрахунками спеціалістів, становила близько мільйона карбованців. Спеціально створена комісія розгорнула роботу серед населення міста і навколишніх сіл зі збирання пожертв грошима і будівельними матеріалами. Лише Покровська церква Кременчука передала на ремонт собору 50 тисяч карбованців [10]. Завдяки пожертвам кременчужан і зусиллям віруючих до кінця 1942 р. Успенський собор було відбудовано. Його урочисте освячення відбулося напередодні Різдва, 27 грудня.

Там, де культові споруди не збереглися, під церкви використовували різноманітні інші приміщення. Лубенські автокефалісти під церкву зайняли один із цехів місцевого шкірзаводу, який раніше належав промартілі "Більшовик". За 40-50 метрів від неї відновила богослужіння і Троїцька церква, яка належала автономістам, але жодних конфліктів між вірними двох релігійних конфесій не спостерігалося [11]. В Оболоні під церкву віруючі зайняли приміщення колишнього райвиконкому, а в Машівці – районного Будинку культури.

Як відомо, крім початкових, усі інші школи окупанти закрили, тому їх приміщення також використовувалися під церкви. Так було, наприклад, у Нових Санжарах, Кишеньках, Соснівці Гадяцького району та деяких інших селах області. Уперше за багато років більшовицького терору люди дістали можливість задовольнити свої релігійні потреби. Різко зросла кількість віруючих, в тому числі і серед молоді, чию свідомість більшовицька пропаганда встигла отруїти бацилами атеїзму і бездуховности.

У роки воєнного лихоліття, нечуваних втрат і страждань люди зверталися до Бога, шукаючи у вірі порятунку, душевної втіхи і розради. Віруючі справляли християнські похорони по рідних, які давно відійшли у вічність, вінчалися давно одружені пари, спостерігалося масове хрещення народу. Свідком одного з них був єпископ Мстислав під час свого перебування на Полтавщині: "До кінця мого життя залишиться в моїй пам’яті велике масове хрещення народу в селі Рибцях на Полтавщині. Над ставком, один бік якого творив ніби амфітеатр, згуртувалися діти, молодь і старші, які не були хрещені,– понад 300 душ. Несуть дітей на руках. Хресних бракувало: не раз хресний батько і хресна мати були для 10–15 дітей... Смеркає, починають блимати чудові полтавські зорі... Зі мною два священики. Співає хор – переважно жінки, і відбувається містерія” [12].

Якщо знайти приміщення для відправлення релігійних потреб все ж було можливо, то заповнити вакансії священиків у приходах було ніким. Як свідчить проведена у жовтні 1941 р. реєстрація духовенства, на Полтавщині вціліло лише 89 священників [13], головним чином літнього віку, адже втрати через репресії серед них були величезними, а поповнення – ніякого, тому що духовні навчальні заклади були закриті ще в перші роки більшовицької диктатури. Тому обов’язки священиків часто виконували псаломники, семінаристи, випускники церковноприходських шкіл і просто віруючі. У селі Луценках Лохвицького району з липня 1942 р. на прохання парафіян священиком став Данило Малиновський, який до революції 1917 р. закінчив церковно-приходську школу, до 1927 р. служив псаломником, до 1934 р. – дияконом, а після ліквідації церкви працював на різних роботах у місцевому колгоспі [14].

У селі Дашківці Кишеньківського району обов’язки священика виконував колишній псаломник, а згодом – рядовий колгоспник Кирило Дашко. Уся його освіта – три класи церковно-приходської школи. З листопада 1941 р. К.Дашко працював старостою громадського двору і користувався загальною повагою у односельців, а в травні 1942 р. став священиком [15]. Церковна громада села Окіп Сенчанського району запропонувала прийняти сан священика глибоко віруючому 68-річному колгоспникові Іллі Кириченку. Після невеликої підготовки у серпні 1942 р. його висвятив єпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр [16].

Диякона Онисія Зуба 1932 р. засудили на 13 років далеких таборів, звідки він повернувся напередодні війни. Під час окупації Д.Зуб керував церковним хором у Чорнухах, а після того, як його висвятив єпископ Сильвестр, став у березні 1943 р. священиком у селі Ковалях [17]. Священиками часом ставали і радянські військовополонені. Так, уродженець Майкопа, син священика Гаврило Іванов за царських часів закінчив церковно-приходське училище і два класи гімназії. У вересні 1941 р. побіля Кременчука він потрапив у полон до німців, звідки втік і в селі Більському Опішненського району влаштувався спочатку псаломником, а згодом – священиком у церкві [18].

Зважаючи на гостру нестачу священиків у все зростаючих церковних парафіях УАПЦ, єпархіальне управління 10 квітня 1942 р. відкрило у Полтаві шестимісячні богословські курси, на яких навчалося понад 30 слухачів, переважно з вищою освітою. Працювали вони у невеликому приміщенні, розташованому у дворі Краєзнавчого музею. Ректором курсів з часу їх заснування був о. Олексій Потульницький. Курси розпочали роботу в той час, коли німці посилили терор проти будь-яких проявів українського національного життя, тому на них знайшли притулок і окремі члени похідних груп ОУН, які врятувалися після проведених гестапо у квітні 1942 р. розстрілів українських патріотів. Зокрема, слухачами курсів стали Микола Соколовський (псевдо –"Біда"), Василь Шарий, Володимир Козир та петлюрівський сотник Шкода, який у період окупації повернувся в Україну з еміграції [19]. Крім богословських наук, слухачі вивчали філософію, психологію, педагогіку, українознавство і німецьку мову [20].

Серед викладачів богословських курсів були видатний український педагог професор Григорій Ващенко та професор Прядкін. Кілька разів курси відвідували єпископ Сильвестр та єпископ Мстислав під час свого перебування в Полтаві. М.Соколовський, за його власними спогадами, став першим курсантом, якого єпископ Мстислав за рекомендацією о. О.Потульницького висвятив на іподиякона у Миколаївській церкві, а єпископ Сильвестр – на священика у Покровській церкві. "Ставши священиком, – згадував пізніше М.Соколовський, – я радів моєму санові, маючи можливість із церковного амвона, як з високої трибуни, мовити слово нашої української правди, засуджуючи сите попівство, породжене Московською церквою. Ставши священиком, я залишився незламним членом ОУН і, коли було потрібно, з чистим сумлінням брав під рясу нагана" [21].

Керівником богословських курсів у 1943 р. став архимандрит Досифей, а радником в освітніх справах – протоієрей Рахубовський. Курси зробили два випуски слухачів, які були висвячені в сан священиків і послані у сільські парафії Полтавщини. Завдяки вжитим заходам уже на кінець 1942 р. псаломників в автокефальних церквах області було замінено священиками.

Другий випуск слухачів зроблено у серпні 1943 р., напередодні повернення Червоної армії на терени Полтавщини. Одним з випускників був Н.Максимович, у минулому – бухгалтер і архівіст. Спочатку він виконував пастирські обов’язки у Спаській церкві в Полтаві, а з жовтня 1943 р. – у Свято-Пантелеймонівській церкві села Драбинівки Новосанжарського району [22].

Восени 1942 р. разом з протодияконом о.Василем Потієнком Полтаву відвідав 93-річний Харківський архиєпископ Теофіл. Виголошена ним у день Святої Покрови в Покровській церкві патріотична промова вразила і захопила численних віруючих, які були присутні на богослужінні, і сприяла збільшенню кількості вірних УАПЦ.

Як відомо, масована атеїстична пропаганда, що провадилася радянською владою з перших днів її існування в Україні, супроводжувалася знищенням культових споруд, вилученням церковних цінностей та пограбуванням предметів культу. Тому в церквах, що відкривалися в період окупації, відчувалася гостра нестача церковного начиння та богослужбової літератури. На допомогу прийшли самі віруючі: вони добровільно зносили до церков культові речі, які вдалося врятувати від "войовничих атеїстів".

Значна частина культових речей (ікон, риз, корогов тощо) виготовлялася в Полтаві. 18 квітня на вулиці Котляревського відкрилася художня майстерня з 12 робітниками, яку очолив о.В.Трирог. Тут працювали висококваліфікований іконописець Ф.П.Діхтяр, портретист М.А.Бакало, молоді художники Є.В.Вольський, В.Д.Григоренко та ін. Художнім консультантом майстерні був Валентин Лапа, який напередодні війни завідував картинною галереєю Історико-краєзнавчого музею, а після приходу німців протягом недовгого часу виконував обов’язки його  директора.

У Полтаві існувала також художньо-декоративна майстерня, в якій працювало 38 чоловік. Вона мала іконописний, декоративний, пейзажний і столярний цехи. Крім усіх інших робіт, у майстерні реставрували церковне начиння за ескізами старовинного українського церковного стилю. Замовлення до майстерні надходили від церков з усієї області. Значну допомогу УАПЦ надав і директор Полтавського краєзнавчого музею К.Мощенко, який дозволив єпархіальному управлінню взяти частину церковних речей із музейних фондів.

На початку 1942 р. єпархіальне управління УАПЦ придбало декілька тисяч молитовників і Євангелій, видрукуваних українською мовою. Проте заповнити до кінця потребу в церковному начинні і релігійній літературі в умовах ворожої окупації не вдалося.

Усього протягом 1941–1945 років на Полтавщині було відкрито 342 церкви і молитовних будинки та три жіночих монастирі (у Полтаві, Козельщині і Золотоноші), в тому числі в 1941 р. – 74, 1942 р. – 193, 1943 р. – 46, 1944 р. – 28, 1945 р. – 2. Отже, більшість церков почала діяти в умовах німецько-фашистської окупації. Найбільше церков було відкрито в Миргородському районі – 24, Лубенському – 22, Золотоніському – 18, Гадяцькому – 17, Кобеляцькому – 15, Новосанжарському – 14, а найменше – в Петрово-Роменському і Лазірківському – по одній та в Машівському – 2 [24]. За підрахунками Ю.Волошина, серед діючих храмів Полтавщини 176 були автокефальними [25].

За браком статистичних даних важко судити про кількість віруючих на Полтавщині взагалі і вірних УАПЦ зокрема. Спроба священиків встановити їх число наражалася на заборону німецьких властей. Розпорядженням від 19 березня 1943 р. лубенський гебітскомісар заборонив провадити облік віруючих, який розпочали старости церковних парафій [26]. Але, судячи з уривчастих даних, які збереглися у фондах Державного архіву Полтавської области, їх були десятки тисяч. Наприклад, у ще не зареєстрованих автокефальних церквах Покрово-Багачанського району у Єрківці було 830 віруючих, а в Мусіївці – 1747 [27].

Крім суто релігійних справ, УАПЦ провадила і велику благодійну роботу, організовуючи віруючих на допомогу сиротам, інвалідам, престарілим, біженцям, – усім, хто залишився без засобів існування в тяжкі часи воєнного лихоліття та потребував опіки і допомоги. З ініціативи священика УАПЦ села Жуківки Машівського району о.Федота Забіяки та його дружини 30 червня 1942 р. був влаштований сніданок для 600 радянських військовополонених, яких німці гнали через село. Полоненим на дорогу було роздано по 400 грамів хліба та надано медичну допомогу. У цій доброчинній справі о.Ф.Забіяку підтримали староста сільської управи Ризик та старости місцевих громадських дворів. З великою вдячністю сприйняли полонені цей гуманний вчинок своїх благодійників [28]. Парафіяни Успенського собору в Миргороді зібрали в лютому 1942 р. для військовополонених 1937 крб. [29], а в квітні 1943 р. для благодійного товариства "Братерство" – 950 крб. [30].

Під час проведення в червні 1943 р. чергової акції зі збирання пожертв Ковалівська церква передала благодійному товариству "Громадська допомога" 1000 крб., Шишацька – 714 крб., Пришибська – 350 крб., Яновщинська – 330 крб. Священик із села Шафранівки о.Іван Сокологорський пожертвував 331 крб. власних заощаджень [31].

Знані на Полтавщині священики УАПЦ Олексій Потульницький і Демид Бурко та їхні дружини Зінаїда Потульницька і Антоніна Кушнір-Бурко стали ініціаторами створення в листопаді 1941 р. Полтавського комітету Українського Червоного Хреста, який ставив собі за мету надавати допомогу військовополоненим-українцям, жертвам більшовицького терору, сиротам, інвалідам та всім нужденним і знедоленим. Полтавський комітет УЧХ існував лише на пожертви населення і підтримував тісні зв’язки з обласним єпархіальним управлінням УАПЦ, якому для видання духовних книг українською мовою позичив 25 тисяч карбованців. На ці кошти єпархіальне управління УАПЦ придбало молитовники і Євангелія для своїх вірних, які розійшлися не лише серед громад УАПЦ на Полтавщині, але й по інших регіонах України [32].

Швидке і не контрольоване німцями відродження УАПЦ та її намагання створити загальноукраїнський координаційний центр викликало все більше занепокоєння німців. Після численних страт українських патріотів на початку 1942 р. УАПЦ стала предметом прискіпливої уваги німців, бо вони вбачали в ній один з осередків українського національно-визвольного руху.

Втручання німців у церковні справи почалося ще в перший період окупації, коли Полтавщина перебувала у підпорядкуванні військового командування вермахту. Так, згідно з розпорядженням Хорольської польової комендатури від 24 лютого 1942 р., релігійні свята було наказано відзначати за Григоріанським, а не за Юліанським календарем, як це прийнято у православних [33].

На підставі розпорядження рейхскомісара України Е.Коха від 1 червня 1942 р. про правові відносини релігійних організацій окупанти посилили втручання у церковне життя. Зокрема, німецьким гебітскомісарам надавалося виключне право контролю за відкриттям нових церков і реєстрацією церковних громад, затвердження і звільнення священиків. Українські старости районів повністю усувалися від церковних справ [34]. Незареєстровані церковні громади штрафувалися і розпускалися. Навіть релігійні відправи відбувалися лише з дозволу гебітскомісарів [35].

Розпорядженням від 11 листопада 1942 р. хорольський гебітскомісар заборонив відбудовувати зруйновані за радянських часів культові приміщення, мотивуючи своє рішення нестачею будівельних матеріалів [36]. Одночасно священикам заборонялося збирати серед населення продукти на тій підставі, що вони одержують такі ж пайки, що і решта населення. Суворо регламентувалася і церковна служба: відправи дозволялося відбувати лише в неділю та з 6 до 8 години ранку в робочі дні. Будь-які зміни були можливі лише з дозволу німецької адміністрації [37].

З великими труднощами єпископу Сильвестру вдалося домогтися у полтавського гебітскомісара дозволу відслужити панахиду на могилі Івана Котляревського, та й то лише за умови, що під час неї не буде проповіді єпископа, демонстрацій населення, а сама панахида триватиме не більше 20 хвилин. Незважаючи на грубе втручання німців у духовні справи українців, слухачі Пастирських курсів раділи і такому обмеженому святові. Василь Шарий та Володимир Козир зробили зі свіжої хвої великого зеленого тризуба та оповили його широкою жовто-блакитною стрічкою і поставили біля надгробку поета. Якимось чином про панахиду довідалися люди, і надвечір до могили І. Котляревського прийшли чисельні гурти полтавців. Прибули також півчі двох церков УАПЦ – Покровської та Миколаївської. Не забарилися і гестапівці з вівчарками. Коли запала тривожна тиша, владика Сильвестр розпочав проповідь і заспівали півчі. Люди щиро молилися, але панахида враз урвалася після помаху руки гестапівця, коли минули 20 хвилин відведеного часу. Люди невдоволено загули, посилаючи німі прокляття на голови окупантів, і почали поквапливо розходитися [38].

Отже, у ставленні німців до УАПЦ чітко простежується два періоди: перший – від початку окупації і до весни 1942 р., коли Полтавщина перебувала в підпорядкуванні німецького фронтового командування. У цей час проходив неконтрольований окупантами процес відродження православних храмів і створення церковних громад УАПЦ. Позбавлені ідеологічного і адміністративного тиску, полтавці в умовах ворожої окупації потягнулися до духовного життя.

Другий етап відродження УАПЦ розпочався з переходом Полтавщини в управління цивільної німецької адміністрації. Потяг полтавців до рідної церкви викликав протидію з боку німців, які вбачали в ньому важливий чинник національного відродження і згуртування, що суперечило колонізаторській політиці нацистів, спрямованій на знищення будь-яких проявів української державности і цілковите поневолення українського народу. УАПЦ була поставлена під контроль німецької окупаційної адміністрації, а її священнослужителі змушені були проголошувати з церковних амвонів хвалу німецькій армії–"визволительниці" та закликати українську молодь їхати на каторжні роботи до Німеччини [39]. Навіть в час визволення Полтавщини, коли німецька армія вже зазнавала поразки на всіх фронтах Другої світової війни, єпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр закликав віруючих до боротьби з "жидо-більшовизмом": "Святий обов’язок кожного допомагати нашим визволителям у всякому місці, де цього потребує боротьба з ворогом Христа і цивілізації" [40].

З поверненням радянської влади на Полтавщину переслідування УАПЦ ще більше посилилося, хоча відкриті при німцях церкви продовжували діяти. Згідно з постановою уповноваженого у справах руської православної церкви при Раднаркомі УРСР від 5 квітня 1944 р., "функціонування церков, що були відкриті в період німецької окупації (фактично діючі на сьогодні) припиняти не слід” [41]. Проте реєстрація нових церковних парафій майже припинилася: протягом 1945–1949 рр. на Полтавщині було зареєстровано лише 3 церкви [42].

До кінця 1945 р. всі автокефальні церкви Полтавщини змушені були перейти в підпорядкування Московського патріархату. Наприклад, у Старих Санжарах автокефальна церква відкрилася в 1942 р., але з 27 листопада 1943 р. її настоятель вже почав вести богослужіння церковнослов’янською, фактично російською мовою [43]. Священик Миколаївської церкви в Полтаві о.П.Бойко, формально визнавши зверхність Московського патріархату, аж до 1948 р. провадив богослужіння українською мовою, доки єпископ Полтавський Палладій це йому не заборонив [44]. Українській церкві, як і Українській державі, в умовах радянської влади місця не було.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пащенко Володимир. Православ’я в новітній історії України. Частина 1. – Полтава, 1997. – С.30.

2. Голос Полтавщини. 1942. – 8 березня

3. Волошин Юрій. УАПЦ на Полтавщині в роки Другої світової війни. –Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. – К., 1997. – С.174.

4. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 18 червня.

5. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 червня.

6. ДАПО, Ф.Р.–4085, оп.4, спр.95, арк.62.

7. Голос Полтавщини. –1942. – 19 липня.

8. ДАПО, Ф.Р.–4085, оп.17, спр.1, арк.5.

9. Там само, арк.35.

10. Вечірній листок (Кременчук). – 1942. – 28 травня.

11. ДАПО, Ф.Р.–4085, оп.17, спр.3, арк.148.

12. Пащенко В. Назв. праця. – С.57.

13. Волошин Ю. Назв. праця. – С. 176.

14. ДАПО. Ф.Р.–4085, оп.16, спр.10, арк.6.

15. Там само, спр.21, арк.5.

16. Там само, спр.7, арк.6.

17. Там само, оп.17, спр.1, арк.35.

18. Там само, арк.77.

19. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – Київ, 1997. – №5-6. – С .30.

20. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 10 червня.

21. Сарма-Соколовський М,. Назв. праця. – С.27.

22. Голос Полтавщини. – 1943. – 29 червня.

23. Волошин Ю. Назв. праця. – С.177.

24. ДАПО. Ф.Р.–4085, оп.4, спр.95, арк.5–6.

25. Волошин Ю. Назв. праця. – С.179.

26. ДАПО. Ф.Р.–2561, оп.1, спр.40, арк.31.

27. Там само. Ф.Р.–2434, оп.1, спр.3, арк.76.

28. Голос Полтавщини. – 1942. – 12 липня.

29. Відродження (Миргород). – 1942. – 14 лютого.

30. Миргородські вісті. – 1943. – 25 квітня.

31. Там само, 1 липня.

32. Голос Полтавщини. – 1942. – 15 лютого.

33. За краще життя (Хорол). – 1942. – 19 березня.

34. ДАПО. Ф.Р.–2434, оп.1, спр.4, арк.74.

35. Там само. Ф.Р.–2899, оп.1, спр.1, арк.58.

36. Там само. Ф.Р.–2434, оп.1, спр.4, арк.61.

37. Там само, спр.39, арк.168.

38. Сарма-Соколовський М. Назв. праця. – С.24-25.

39. Дніпровська хвиля (Кременчук). – 1942. – 28 листок.

40. Нова Україна. – 1943. – 10 серпня.

41. ДАПО. Ф.Р.–4085, оп.17, спр.2, арк.18.

42. Там само, оп.4, спр.95, арк.5.

43. Там само, оп.16, спр.15, арк.6.

44. Там само, оп.4, спр.79, арк.173.

Часопис Полтавської єпархії УПЦ Київського Патріархату “Полтавські єпархіальні відомості” (неофіційна частина), число 10, 2004 рік.