Архієрей

Біографія архієпископа Полтавського і Кременчуцького Федора (Бубнюка)

Храми єпархії

Храм Святого Архістратига Божого Михаїла в с.Петрівка

Свято-Миколаївський кафедральний собор м. Кременчука

Церква Покрови Пресвятої Богородиці у Полтаві

Список парафій Полтавської єпархії

Архів

2018-10

2018-09

2018-08

2018-07

2018-06

2018-05

2018-04

2018-03

2018-02

2018-01

2017-12

2017-11

2017-10

2017-09

2017-08

2017-07

2017-06

2017-05

2017-04

2017-03

2017-02

2017-01

2016-12

2016-11

2016-10

2016-09

2016-08

2016-07

2016-06

2016-05

2016-04

2016-03

2016-02

2016-01

2015-12

2015-11

2015-10

2015-09

2015-07

2014-12

2014-11

2014-10

2014-09

2014-08

2014-07

2014-06

2014-05

Православний календар

Жовтень 2018
Пн 1 8 15 22 29
Вт 2 9 16 23 30
Ср 3 10 17 24 31
Чт 4 11 18 25  
Пт 5 12 19 26  
Сб 6 13 20 27  
Нд 7 14 21 28  
Паломницький центр ім. преп. Паїсія Величковського Духовно-культурний центр

Історія Полтавської єпархії

2011-04-06

Полтавсько-Переяславські землі входили до складу Київської митрополії. До речі, на самому початку хрещення Руси, як зазначав ряд дослідників, в т.ч. історик церкви на Полтавщині П. Грановський, та за свідченням Никонівського літопису, "був раніше Переяслав митрополією, і багато з митрополитів Київських і всієї Руси прожива­ли там і єпископів висвячували там". Тобто, на початку впроваджен­ня християнства Переяслав виконував функції духовної столиці давньоруської держави.

Значна ж частина територій колишньої Переяславської єпархії управлялась безпосередньо київськими митрополитами, котрі після монголо-татарського нашестя мали кафедру спочатку у Володимирі на Клязьмі, а згодом поперемінне то в Києві, то в Москві, аж доки за митрополита Іони (1443-1461) не відбувся поділ на митрополії Київську та Московську.

Наступний період (Х IV -п.Х VII ст.) в історії полтавських земель є добою їх інтенсивного заселення. Одночасно з посиленням влади Польсько-Литовської держави на українських землях розпочинається активний наступ католицизму. Найбільший розпал його примусового поширення відбувався в першій половині XVII ст. Саме в "ей час на землях одного з найбільш ополячених українських маг­натів, князя Я.Вишневецького, у Лубнах, виникає монастир Бернар­динів, у Лубнах та Снітині будуються костьоли. В 1648 р. вони будуть знищені повстанцями М.Кривоноса під час штурму Лубен. На противагу католицизму, як значні осередки Православ'я на Полтавщині виникають та розбудовуються Лубенський Мгарський (Спасопреображенський, Густинський Святотроїцький та Ладанський Імонастирі. 1650 р. виникає Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. Національно-визвольна війна українського народу сере­дини XVII ст., очолена гетьманом Богданом Хмельницьким, піднес­ла на якісно новий рівень значення духовенства в українській історії. Відомі великі пожертви, надані в цей час Б.Хмельницьким Лубенському та Густинському монастирям.

У Добу Руїни, що настала після смерті Б.Хмельницького, значення Лубенського монастиря зросло настільки, що він став виконувати роль духовного центру для всього Лівобережжя. Відомо також про значний вплив священиків на події цієї доби. Так, саме миргородському протопопу Пилипові гетьман І.Виговський завдячував переходом на його бік миргородського полковника С.Довгаля, а полтавський священик Єпіфаній умовив перейти на бік гетьмана си­на повсталого полтавського полковника М.Пушкаря – Кирика.

Таким чином, після поділу митрополії на Московську та Київську значна частина території майбутньої Полтавської єпархії відійшла під відомство Київської митрополії, а та частина її, що перебувала у складі Чернігівської єпархії, разом з останньою була включена до складу Смоленської (з 1465 по 1653р). В часи ми­трополита Київського Йосипа Нелюбовича-Тукальського частина зе­мель Полтавщини, що межувала з нинішньою Харківщиною, увійш­ла до складу нововідкритої Білгородської єпархії.

1686 року відбулася подія, яка мала прикрі наслідки для розвитку Українського Православ'я. Цього року Українська церква втратила свою самостійність – була перепідпорядкована з відання Константинопольського патріарха у відання Московського.

На межі ХVІІ-ХVІII сторіч відновлюється Переяславська єпархія. До 1733 р. вона як вікарна підлягає Київській кафедрі.

З 1733 р., після призначення на Переяславську кафедру колишнього єпископа Могилівсько-Білоруської єпархії Арсенія Берла, єпархія стає самостійною і отримує назву Переяславсько-Бориспільської, під якою проіснувала 52 роки.

Переяславсько-Бориспільська єпархія із самого початку включала землі Переяславського полку (згодом це землі Переявського, Золотоніського, частини Пирятинського та Кременчуцького повітів Полтавської губернії) та незначну частину Остерського і Козелецького повітів Чернігівської губернії.

У 1775-1776 рр. формується нова єпархія – Слов'яно-Херсонська, до складу якої увійшла значна частина полтавських земель, в т.ч. з Переяславської єпархії до неї було причислено 81 церкву Но­вої Сербії. 1784 р. до єпархії входили 15 повітів Катеринославського намісництва – Катерининський, Новомосковський, Олексопільський (Олексопіль – сучасне с.Нехвороща Новосанжарського райо­ну), Кременчуцький, Полтавський, Костянтиноградський, Слов'янсь­кий, Бахмутський, Донецький, Маріупольський, Павлоградський, Ольвіопольський (згодом Новомиргородський), Єлисаветградський та Олександрійський. Резиденцією єпископа став Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. 1797 р. кафедра разом з Консис­торією та семінарією переноситься з Полтави до Новомиргорода, а підвідомча єпархії полтавська територія підпорядковується Чернігівській та Переяславській єпархіям.

Результатом утворення Слов'яно-Херсонської єпархії стало ослаблення Переяславської. Тому в 1776 р. за рішенням Синоду до неї причисляються 126 церков Київської єпархії, в т.ч 109 церков Миргородського та 17 Лубенського полків, Сорочинський монастир, на базі яких створюються Миргородська, Іркліївська Говтвянська, Хорольська та Сорочинська протопопії. На початку 1780-х років єпархія мала 521 храм.

З 1785 р. Переяславсько-Бориспільська єпархія вдруге стає вікарною і підпорядковується Київському митрополитові, а кафедра переноситься до Новгорода-Сіверського. 7 ве­ресня 1797 р. вона припиняє своє існування! Землі Новгород-Сіверської єпархії повертаються до попередніх єпархій. Таким чином відновлюється спочатку як вікарна і Переяславська єпархія. З-під відання Київської єпархії до її складу було віднесено Золотоніський, Переяславський Лубенський, Миргородський, Хорольський, Говтвянський та Градизький повіти, в яких нараховувалось 423 храми.

Після смерті в 1794 р. коадьютора Київської митрополії Амфілохія (Леонтовича), в управлінні якого перебувала єпархія, відновлюється її самостійність. До складу єпархії входять 207 церков, що складають Переяславську, Бориспільську, Баришівську, Золотоніську та Басанську протопопії. Першим єпископом відновленої Переяславської єпархії став Сильвестр II (Лебединський).

Останнє значне розмежування єпархій, завдяки якому булої створено Полтавську єпархію, відбулося відповідно до указу Синоду від 17 грудня 1803р. До новоствореної Полтавської єпархії увійшли церков. Кордони її співпали з кордонами створеної в 1802 р. Полтавської губернії. Новоутворена єпархія досить швидко розвивалася. 1824 р. вона мала вже 1030 церков, не враховуючи кафедрального собору, два чоловічих та три жіночих монастирі, які складали 10 духовних правлінь. Загальна кількість православних віруючих на цю пору становить 672549 чоловіків та 711311 жінок. 1884 р. в Полтавській єпархії створюється вікарство на чолі з єпископом но­воутвореної вікарної Прилуцької єпархії.

Кафедру Полтавської єпархії в різний час Раймали Сильвестр II (Лебединський) (1803 -25 січня 1807), Феофан (Шиянов) (25 січня 1807-24 січня 1812), Анатолій (Максимович) (1812-лютий 1816), Мефодій (Піснячевський) (1816-1824), Георгій (Ящуржинський) (1824-16 серпня 1830), Нафанаїл І (Павловський) (8 вересня 1830-12 травня 1834). Гедеон (Вишневський) (22 серпня 1834-11 жовтня 1849), Ієремія (Соловйов) (20 листопада 1849-19 грудня 1850), Нафанаїл II (Савченко) (19 грудня 1850-13 вересня 1867), Олександр (Павлович)(13 вересня 1860-9 листопада 1862), Іоан (Петін) (9 листопа1862-1887), Іларіон II (Юшенов) (14 листопада 1887-1904), Іоан (Смірнов) (4 лютого 1904-13 серпня 1910), Назарій (Кирилов) (13 серпня 1910-8 березня 1913), Феофан (Бистров) (8 березня 1913-1919), Парфеній (Левицький) (1920-1921).

1917 р. викликав значні зміни і в церковному житті. У Москві було обрано патріарха, а 1 січня 1919 р. Уряд Директорії Української Народної Республіки проголосив закон "Про автокефалії Української Православної Церкви" в якому було записано, що Українська церква "ні в якій залежності від Всеросійського патріарх не стоїть".

1921 р. відбувся І Всеукраїнський православний собор Української Автокефальної Православної Церкви. Але цим подіям передувала ще одна. У травні 1917 р. з ініціативи єпископа Полтавського Парфенія (Левицького) в м.Полтаві відбувся Єпархіальний Собор духовенства Полтавської єпархії, який прийняв постанову про українізацію церкви та встановлення традиційного церковного устрою в Україні. Єпископ полтавський Парфеній став першим пастирем незалежної Української Церкви. Тоді ж, після 1921 р., почала утворюватися нова церковна ієрархія. Єпископські кафедри ні Полтавщині очолювали: Полтавську і Лубенську – Олександр (Ярещенко) (1921-1923), Кам'янецьку, Лубенську, Полтавську та Миргородську – Йосип (Оксіюк) (1922-1924), Лохвицьку – Петро (Ромоданів) (1923-1926), Роменську та Ніжинську Микола (Ширяй) (1928-1930). 1926 р. в УАПЦ введено новий поділ на церковні округи. Так виникли Лубенська (архієпископ Йосип (Оксіюк), Полтавська (єпископ Юрій (Жевченко) (1924-1927)) та Роменські округи. Серед ієрархів УАПЦ, які очолювали в ті роки церкву ні Полтавщині, слід також назвати Костянтина (Кротевича) — архієпископа Полтавського (1922-1924).

Антирелігійна політика та репресії більшовицької влади, винищення священицьких кадрів і вірних, спротив Московської патріархії призвели до того, що в 1930-х рр. УАПЦ була фактично знищена. Кількість парафій УАПЦ з п'ятдесяти в 1926-1927 рр. скоротилася в 1931 р. до шістнадцяти. 1937 р., в розпал репресій, і та частина Полтавської єпархії, що підпорядковувалася Москві, повністю припинила своє існування. Правлячий єпископат разом з духовенством було репресовано, а парафії – закрито. Як результат, ні території Полтавщини в 1940 р. не залишилося жодної парафії УАПЦ і була лише одна, підпорядкована Москві. А в грудні 1941 р. на Полтавщині вже залишалося лише 14 священиків УАПЦ, які пережили більшовицькі репресії.

1941 р., з початком німецько-фашистської окупації, розпочинається масове відкриття закритих раніше храмів, відновлюється церковна ієрархія. У цей час створюються Умансько-Полтавська єпархія на чолі з єпископом Ігорем (Губою) та Лубенська, очолена єпископом Сильвестром (Гаєвським). Гостро в цей період поста­ло питання священицьких кадрів. У Полтаві відкриваються курси підготовки священиків, і вже в липні 1942 р. єпископ Переяславсь­кий Мстислав (Скрипник) у Полтаві висвятив 20 курсантів.

З 27 липня 1942 р. до УАПЦ приєднується митрополит Харківський і Полтавський Феофіл (Булдовський). Вже в 1943 р. на Полтавщині, без Лубенщини, було 150 парафій УАПЦ.

Одночасно на Полтавщині діяла і Православна Автономна Церква, яка перебувала в юрисдикції Московської патріархії, її єпархіальне управління розпочинає формуватися на початку 1942 р. одночасно зі структурами УАПЦ. Очолює його спочатку протоієрей Беревський, а вже в 1942 р. єпископом Полтавським і Кременчуцьким автономної церкви призначено Веніаміна (Новицького). Ю. Волошин у праці "Автономна церква на Полтавщині" наводить цифрові відомості про кількісний склад церков УАПЦ та АЦ по місту Полтаві та Полтавщині. Так, у Полтаві автокефальній церкві належало шість церков, а автономній лише три, і то одна з них – Спаська – була відібрана в УАПЦ при допомозі окупантів. Відповідно по області 176 церков належало УАПЦ і 166 – АЦ. Мала АЦ і свої богословські курси в Полтаві, що відкрилися у серпні 1943 р., щоправда, жодного випуску вони, очевидно, так і не зробили. У Кременчуці планувалося відкриття духовної семінарії.

Події війни дещо послабили тиск держави на церкву, але це стосувалося лише Російської православної церкви. З відновленням Радянської влади Українська церква на теренах України була пов­ністю ліквідована. З 1943 р. на Полтавщині діяли лише парафії Російської Православної Церкви Московського Патріархату. Однак 1945 р. знову посилюється наступ на релігію. У період з 1948 по 1967 рр. в Полтавській області було знято з реєстрації 248 громад православної церкви, а в 1985 р. на території області лишилися тільки 52 діючі парафії РПЦ. Як правило, причиною закриття ставали відсутність священика (призначенню якого чинились перешкоди), відсутність приміщення (заборона робити ремонт, через що храми поступово руйнувалися; та перешкоди в орендуванні приватних будівель з метою їх використання для богослужінь), примусове вилучення приміщення для господарських потреб. Були навіть випадки коли щойно відремонтований храм через кілька років знищувався. Як приклад можні навести Полтавський Преображенський собор. Капітально відремонтований і освячений 1959 р., він через кілька років, на початку 1960-х, був зруйнований. Усе це привело появи в 1977 р. листа Полтавського єпископа Російської православне церкви Феодосія (Дикуна) генеральному секретареві ЦК КПРС голові Президії Верховної Ради СРСР Л.І.Брежнєву, в якому автор характеризував стан Полтавської єпархії, наводив приклади переслідування православних. Відповіддю на лист стало переведення єпископа до Архангельська.

Справжнє відродження національної церкви в Україні розпочалося лише після розвалу Радянського Союзу. З утворенням ні залежної Української держави з'явилася можливість для розвитку Української церкви. 5-6 червня 1990 р. в м. Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор УАПЦ, який затвердив фактичне відновлення Української Автокефальної Православної Церкви та ухвалив рішення про піднесення Глави УАПЦ до Патріаршої гідності, визнав недійсним приєднання до Московської патріархії Української митрополії в 1686 р. У соборі взяли участь 700 делегатів з усієї України, в т.ч. 7 єпископів та понад 200 священиків. Серед делегацій була і полтавська, до якої і увійшли члени Братст­ва Святого Андрія Первозванного. 2 жовтня 1990 р. УАПЦ була офіційно зареєстрована в Україні, а 18 листопа­да в соборі Святої Софії Київської відбулася інтронізація першого Патріарха. Ним став уродженець м. Полтави архієпископ Мстислав (Скрипник), Через два роки, 25-26 червня 1992 р., на Всеукраїнському Православному Соборі відбулося об'єднання УАПЦ та частини УПЦ Московського Патріархату в Єдину Помісну Православну Церкву – Українську Православну Церкву Київського Патріархату. На Соборі також було підтверджено обрання митрополита Мстислава (Скрипника) Патріархом Київським і Всієї України. 1992 р. Київський Патріархат було зареєстровано органами Державної влади України.

Перші парафії УАПЦ на Полтавщині (Свято-Покровська та Свято-Успенська м.Полтави, Свято-Миколаївська м. Кременчука) з'явилися в 1989 році, але реєстрація їх органами влади відбулася лише 1991 року.

Полтавська єпархія УПЦ Київського Патріархату спочатку діяла як Харківсько-Полтавська, очолювана єпископом Романом (Попенком), а з часом, у зв'язку із збільшенням парафій УПЦ Київського Патріархату на Полтавщині, відокремилася від Харківської у самостійну єпархію. Спочатку нею керував Патріарх Філарет, а з 29 червня 2002 року – митрополит Полтавський і Кременчуцький Євсевій.

Сьогодні єпархія налічує близько 150 парафій та 60 священнослужителів.

Повернутися в розділ