Митрополит

Біографія митрополита Полтавського і Кременчуцького Федора (Бубнюка)

Храми єпархії

Храм Святого Архістратига Божого Михаїла в с.Петрівка

Свято-Миколаївський кафедральний собор м. Кременчука

Церква Покрови Пресвятої Богородиці у Полтаві

Список парафій Полтавської єпархії

Архів

2024-03

2024-02

2024-01

2023-12

2023-11

2023-10

2023-09

2023-08

2023-07

2023-06

2023-05

2023-04

2023-03

2023-02

2023-01

2022-12

2022-11

2022-10

2022-09

2022-08

2022-07

2022-06

2022-04

2022-02

2022-01

2021-12

2021-11

2021-10

2021-09

2021-08

2021-07

2021-06

2021-05

2021-02

2021-01

2020-12

2020-11

2020-10

2020-09

2020-08

2020-07

2020-06

2020-04

2020-03

2020-02

2020-01

2019-12

2019-11

2019-10

2019-08

2019-07

2019-06

2019-05

2019-04

2019-03

2019-02

2019-01

2018-12

2018-11

2018-10

2018-09

2018-08

2018-07

2018-06

2018-05

2018-04

2018-03

2018-02

2018-01

2017-12

2017-11

2017-10

2017-09

2017-08

2017-07

2017-06

2017-05

2017-04

2017-03

2017-02

2017-01

2016-12

2016-11

2016-10

2016-09

2016-08

2016-07

2016-06

2016-05

2016-04

2016-03

2016-02

2016-01

2015-12

2015-11

2015-10

2015-09

2015-07

2014-12

2014-11

2014-10

2014-09

2014-08

2014-07

2014-06

2014-05

Православний календар

Березень 2024
Пн   4 11 18 25  
Вт   5 12 19 26  
Ср   6 13 20 27  
Чт   7 14 21 28  
Пт 1 8 15 22 29  
Сб 2 9 16 23 30  
Нд 3 10 17 24 31  
Паломницький центр ім. преп. Паїсія Величковського Духовно-культурний центр

Притча про митаря і фарисея

Притча про митаря і фарисея

2013-02-23

Ось він увійшов до храму, не зупинився біля дверей, не згадав, що знаходиться у храмі Бога Живого, що немає творіння, яке не повинно було б впасти перед Ним з трепетом, страхом і любов’ю. Він прийшов впевненою ходою і зайняв своє місце у храмі – він на це місце “має право”; він живе гідно, за правилами Церкви, і тому стоїть він там, де має право стояти.

Хіба це не страшно, хіба це так не схоже на нас? Як часто ми знаємо, що у нас є перед Богом, серед людей місце і що є у нас місце, я не говорю – у храмовій будівлі, але в тому таємничому, невимовному храмі, який є світобудовою, трепетно зібраною довкола Живого Бога свого. Ми також часто думаємо: “Моє місце – тут, а його - там”.

А “там” стояла людина, яка за людським судом дійсно не мала ніякої дороги вперед, в передні ряди праведників Господніх. Він був збирачем податі, але як він відрізнявся від наших сучасників! Він просто був прислужником окупантів-римлян, які загарбали народ ізраїльський, усіляко його утискали і шукали ж в його середовищі таких самих людей, які будуть тільки займатися поборами, збирати для них данину. І звичайно, таких людей усі ненавиділи, тому що законом їхнього життя було здирництво, була твердість, була жорстокість, була безпощадність.

Не тільки цьому, мабуть, навчився митар у тому страшному, жорстокому житті, яке він вів серед подібних і серед жертв людського озлоблення. Він навчився, що не вижити людині у страшному суспільстві, якщо хоча б на мить не буде призупинятися закон, якщо хоча б на мить не буде виявлятися жалість, милосердя. Якщо усе йтиме по писаному, якщо усе буде робитися так, як за правом можна чинити, то жодна людина не вціліє.

Ось він став біля дверей, знаючи, що за правдою людською і за правдою Божою він заслуговує таку ж саму безжалісну жорстокість, яку він сам використовує щодня. І він став там, б’ючи себе в груди, бо знав, що заслужити ніякого милосердя не можна, – милосердя не заслужути, ніякого милосердя купити не можна, ані бути достойним його не можна – його можна лише виблагати. Воно може прийти як чудо, як незбагненне, зовсім не очікуване чудо, коли праведність схиляється перед гріхом, коли милосердя раптом проривається там, де повинна була б виявитися правда – висока, безжалісна правда. Він стоїть весь у гріху своєму, не насмілюючись увійти у сферу правди Божої, тому що там для нього немає прощення, а стоїть він біля дверей, сподіваючись, що до краю цього храму, до краю праведності і через край її перельється милість, жалість, співстраждання, милосердя, що з ним трапиться незаслужене і неможливе.

І тому що він вірить у це, тому що життя його саме цьому навчило – що трапляється неможливе, і лише неможливе робить життя людське можливим, – він стоїть, і до нього доходить Боже прощення.

Христос нам говорить, що цей пішов більш виправданим, ніж інший. Фарисей не був просто осуджений: до часу смертного можна сподіватися на прощення, і він був праведний, він був трударем, він вкладав зусилля душі і тіла в праведність свою. Вона була безплідна, із неї не висікалася навіть іскра співстраждання і любові – і проте це була праведність... А неправедність отримала прощення.

Ось подумаймо про це; подумаймо про те, по-перше, чи є ми хоча б фарисеями, чи є в нас взагалі якась правда, правда перед людьми з добрими ділами, правда перед Богом – тобто чи віддаємо ми Йому належне, те, на що Він просто має право? А потім запитаймо себе: позбавлені навіть праведності фарисея, чи не є ми такими ж як і він, нелюблячими, безсердечними, мертвими душею? Як ми дивимося на ближнього – в храмі, поза храмом, в житті, у родині, на роботі, на вулиці, в газеті, всюди: ближнього конкретно і суспільство в цілому? Як ми на них дивимося, як ми про них думаємо, не маючи опори навіть в істинній, хоча і мертвій, праведності фарисея?.. Амінь.



Митрополит Антоній Сурозький.

Повернутися в розділ