2013-02-11

Коли Бог проб’ється до нас або ми прорвемося до Бога за якихось виключних обставин, коли буденність раптово розкриється перед нами із глибиною, яку ми раніше не помічали, коли у самих собі ми виявимо глибину, де молитва живе і звідки вона може бити джерелом – тоді проблем немає. Коли ми відчуваємо Бога, то стоїмо віч-на-віч з Ним, ми поклоняємося Йому, ми говоримо з Ним. Тому одна із надзвичайно важливих початкових проблем – це становище людини, коли їй здається, нібито Бог відсутній, і ось на цьому я хочу зараз зупинитися. Мова не про якусь об’єктивну відсутність Бога, – насправді, Бог ніколи не буває відсутнім, – а про відчуття відсутності, котре буває у нас; ми звертаємося у всі напрямки – і Бога немає. Як бути з цим? Перш за все, дуже важливо пам’ятати, що молитва – це зустріч, це стосунки, і стосунки глибокі, до яких не можна змусити силоміць ні нас, ні Бога. І той факт, що Бог може зробити для нас Свою присутність явною, або залишити нас із відчуттям Своєї відсутності, уже є частиною цих живих, реальних стосунків. Якщо можна було б викликати Бога на зустріч механічно, так би мовити, примусити Його до зустрічі лише тому, що саме у цю мить ми призначили зустріч із Ним, то не було б ні зустрічі, ні стосунків. Так можна зустрітися з вимислом, із надуманим образом, з різними ідолами, яких можна поставити перед собою замість Бога. Але це неможливо зробити стосовно Бога у стосунках із Ним, Живим Богом, так само як це неможливо у стосунках із живою людиною. Стосунки повинні розпочатися і розвиватися саме у взаємній свободі. Якщо бути справедливим і подивитися на ці стосунки саме як на взаємні, то ясно, що у Бога набагато більше підстав сумувати через нас, ніж у нас – підстав скаржитися на Нього. Ми скаржимося, що Він не робить явним Свою присутність у ті кілька хвилин, які ми присвячуємо Йому протягом усього дня. Але, що можна сказати про інші двадцять три з половиною години, коли Бог може скільки завгодно стукати у наші двері, і ми відповідаємо: “Вибач, я зайнятий”, або взагалі не відповідаємо, тому що навіть і не чуємо, як Він стукає у двері нашого серця, нашого розуму, нашої свідомості або сумління, нашого життя. Так ось: ми не маємо права скаржитися на відсутність Бога, тому що самі буваємо відсутні набагато більше.

Друга важлива обставина – те, що зустріч віч-на-віч з Богом – завжди для нас суд. Зустрінувши Бога, чи то в молитві, у богомисленні чи у спогляданні, ми можемо бути в цій зустрічі тільки або виправданими, або ж засудженими. Я не хочу сказати, що у цю мить над нами лунає вирок остаточного засудження або вічного спасіння, але зустріч з Богом – завжди критичний момент, криза. “Криза” – грецьке слово, і воно означає “суд”. Зустріч з Богом віч-на-віч у молитві – критичний момент, і слава Богові, що Він не завжди являє нам Себе, коли ми безвідповідально, недбало домагаємося зустрічі з Ним, тому що така зустріч виявиться нам не під силу. Згадайте: скільки разів Святе Писання говорить про те, що небезпечно опинитися віч-на-віч із Богом, тому що Бог – сила, Бог – правда, Бог – чистота. І ось, коли ми не відчуваємо, не переживаємо реально Божу присутність, першим нашим кроком повинна бути вдячність. Бог милостивий; Він до пев-ного моменту не приходить; Він дає нам можливість озирнутися на себе, зрозуміти, і не домагатися Його присутності, коли вона була б нам в осуд. Я вам наведу приклад. Багато років тому, до мене прийшов якийсь чоловік і почав просити: “Покажіть мені Бога!” Я сказав, що не можу цього зробити, і додав: якщо б і міг, то він не побачив би Бога. Тому що я тоді думав і зараз думаю: щоб зустріти, побачити Бога, потрібно мати щось спільне з Ним, щось, що дасть нам зір, щоб побачити, і сприйнятливість, щоб відчути, помітити. Цей чоловік запитав мене тоді, чому я так про нього думаю, і я запропонував йому подумати і сказати, яке місце із Євангелія його особливо зворушує, щоб мені спробувати відчути, у чому його відповідність з Богом. Він сказав: “Так, є таке місце: у восьмому розділі Євангелія від Іоана розповідь про жінку, яку викрили у перелюбі”. Я відповів: “Добре, це одна із найпрекрасніших і зворушливих розповідей; а тепер сядьте і подумайте: хто ви у цій сцені? Чи ви на боці Господа і повноти милосердя, розуміння і віри у цю жінку, здатну покаятися і стати новою людиною? Чи ви – жінка, яку викрили у перелюбі? Чи один із старійшин, котрі один за одним вийшли геть, тому що знали свої гріхи? Чи ж один із молодих, які завагалися і замешкали?” Він подумав і сказав: “Ні, я – єдиний з поміж юдеїв, який не пішов геть, а почав побивати цю жінку камінням”. Тоді я сказав: “Дякуйте Богові, що Він зараз не дає вам із Ним зустрітися віч-на-віч!”

Це, можливо, радикальний приклад, але хіба він часто нас не стосується? Ні, ми прямо не відкидаємо слова Божі або Його приклад; але ми, нехай не так грубо, чинимо подібно до воїнів під час страстей Христових: ми хотіли б закрити Христу очі, щоб без перепон вдарити Його, а Він нас би не бачив. Хіба не це ми робимо, коли ховаємося від Божої присутності і чинимо по своїй волі, по своїх настроях і примхах, всупереч тому, що є воля Божа? Ми намагаємося натягнути пелену на Його очі, але осліплюємо тільки себе самих. Як же ми можемо у такі хвилини ставати перед Ним? Можемо, звичайно – у покаянні, із скорботним серцем; але не можна йти, розраховуючи, що ми одразу ж будемо прийняті з любов’ю, як Його друзі.

Згадайте різні місця в Євангелії: люди набагато більшого, ніж ми, духу не насмілювалися прийняти Христа. Згадайте сотника, який просив Христа зцілити свого слугу. Христос сказав: “Я прийду”, але сотник відповів: “Не потрібно – скажи лише слово, і слуга мій зцілиться”. Чи так робимо ми? Чи звертаємося ми до Бога, говорячи: “Не роби Свою присутність явною, відчутною для мене; достатньо, щоб Ти сказав слово, і станеться те, що повинно бути; поки що мені не потрібно більшого...” Або пригадайте Петра в човні після того, як вони зловили велику кількість риби: він впав на коліна і сказав: “Відійди від мене, Господи, я людина грішна!” Він просив Господа піти з його човна, тому що, можливо, вперше відчув смирення; а смирення прийшло тому, що він раптом побачив велич Христа. Чи трапляється це хоча б колись із нами? Коли ми читаємо Євангеліє і перед нами постає неперевершена краса і слава образу Христового, коли ми молимося і нас охоплює відчуття величі і святості Божої, чи говоримо ми коли-небудь: “Я негідний того, щоб Ти прийшов до мене?” А що сказати про ті випадки, коли ми повинні розуміти, що Він і не може прийти до нас, тому що нас же немає, щоб Його прийняти; ми хочемо отримати щось від Нього, а зовсім не Його Самого. Чи можна це назвати стосунками? Чи так ми ставимося до друзів? Чи шукаємо ми того, що дає дружба, або любимо самого друга? І в якій же мірі це вірно стосовно Господа? Тепер подумаємо про молитви, ваші і мої; згадаймо, наскільки сильною, полум’яною, глибокою буває молитва, коли молишся про когось, кого любиш, або про щось важливе для тебе. Серце відкрите, усе наше єство зібране і зосереджене на молитві. Чи значить це, що увесь зміст цієї молитви, уся її сила – в зустрічі з Богом? Ні, це значить тільки те, що для тебе важливий предмет твоєї молитви. Тому що, коли після такої полум’яної, глибокої, напруженої молитви про людину, яку любиш або з приводу тривожних обставин ми переходимо до наступної теми, яка не так глибоко нас зачіпає, і ми зупиняємося – що змінилося? Чи Бог охолов або відійшов убік? Ні, це просто значить, що натхнення і напруженість нашої молитви народилися не від Божої присутності, не від моєї віри у Нього, моєї туги за Ним, чуйності до Нього, а лише через те, що моє серце вболіває за кимось, про щось – але не за Богом. Як же тоді дивуватися, що ми не відчуваємо Божої присутності? Не Він відсутній, а нас немає під час такої “зустрічі”. Не Він, а наше серце охолоджується, тому що Він для нас не так вже й багато значить. Інколи Бог “відсутній” ще й з іншої причини. Доки ми справжні, доки ми є самі собою, Бог може бути присутнім у зустрічі і може для нас щось зробити. Але як тільки ми напружуємося, щоб стати не тим, ким ми є насправді, то для нас ні зробити нічого не можна, ні сказати; ми стаємо фіктивною, підставною істотою, а з такою нереальною особою Бог нічого не може зробити.

Для того, щоб ми могли молитися, ми повинні мати стосунки, які визначають як Царство Боже. Ми повинні усвідомлювати, розуміти, що Він – Бог, що Він – Цар, і віддатися, поручити себе Йому. Ми завжди повинні хоча б пам’ятати про Його волю, навіть якщо поки що нездатні її виконати. В іншому разі, якщо ми ставимося до Бога, як багатий юнак, який не міг піти за Христом, тому що був дуже багатий, – як можемо ми тоді зустрітися з Ним? Як часто у молитві, у глибокому спілкуванні з Богом, за Яким ми тужимо, ми просто шукаємо для себе трішки радості; ми не готові продати все, щоб придбати замість цього дорогоцінну перлину. Як в такому разі ми можемо здобути цю перлину? Чи її ми шукаємо?.. Адже подібне відбувається і в людських стосунках: коли чоловік або жінка полюбить когось, всі інші люди вже не мають для нього, для неї такого ж значення як коханий чи кохана. Це показано у стародавньому прислів’ї: “Коли у юнака є наречена, він оточений вже не чоловіками і жінками, а просто людьми”.

Чи не це й повинно відбутися із будь-яким нашим багатством, коли ми звертаємося до Бога? Чи не повинне воно стати своєрідним фоном, блідим, сірим, на якому з усією рельєфністю буде виділятися єдина значна Особистість? Нам хотілося б мати один мазок небесної блакиті для повноти картини нашого життя, у якій так багато темних сторін. Бог же готовий опинитися поза нашим життям, Він готовий взяти на Себе усю її повністю, як хрест, але не готовий бути просто однією з обставин нашого життя.

Ось так, коли ми прийшли до висновку, що Бог відсутній, чи не варто нам поставити перед собою запитання – кого ми в цьому звинувачуємо? Ми завжди звинувачуємо Бога, – або звинувачуємо Його прямо в обличчя, або скаржимося іншим, що Він відсутній, що Його ніколи немає, коли Він потрібен, що Він не відгукується, коли до Нього звернешся. Інколи ми більш “благочестиві” – саме в лапках! – і говоримо: “Бог випробовує моє терпіння, мою віру, моє смирення”, і знаходимо багато способів обернути Божий суд над нами вигідним для нас боком: “Я такий терпеливий, що можу терпіти навіть Самого Бога!” Хіба це не так?..

Пам’ятаю: коли я був молодим священиком, одного разу виголосив проповідь, одну з поміж багатьох, виголошених мною на парафії. Після служби до мене підійшла дівчина і сказала: “Отець Антоній, ви, мабуть, дуже погана людина”. Я відповів: “О, так, – але як ви про це дізналися?” Вона пояснила: “Ви так добре описали наші гріхи, що, звичайно ж, ви самі усі їх вчинили”. Зрозуміло, погані думки і погані стани, непривабливі описи яких я вам тут пропоную, ймовірно, мої власні, але, можливо, хоча б якоюсь мірою, усе ж таки і ваші.

Якщо ми хочемо молитися, то спочатку повинні бути переконані в тому, що ми грішники, котрі потребують спасіння, що ми відділені від Бога, що не можемо жити без Нього, і єдине, що ми можемо Йому принести, це наша відчайдушна туга про те, щоб стати такими, якими б Бог нас прийняв, прийняв у нашому покаянні, прийняв нас із милосердям і любов’ю. І ось молитва, з самого її початку, – це наше посильне сходження до Бога, момент, коли ми повертаємося до Бога, не наважуючись підійти ближче, знаючи: якщо ми зустрінемо Його занадто рано, перш ніж Його благодать допоможе нам зустріти Його – зустріч буде судом. Усе, що ми можемо зробити, це повернутися до Нього у благоговінні, у трепетній глибокій повазі і шануванні, на які ми тільки здатні, з усією увагою і серйозністю, і просити Його зробити з нами щось, що дасть нам можливість зустрітися з Ним віч-на-віч, не на суд і не в осуд, але на життя вічне.

Тут я хотів би Вам нагадати притчу про митаря і фарисея. Митар приходить до храму і стоїть позаду, біля входу. Він знає, що стоїть осудженим; він знає, що у категоріях справедливості йому надії немає, тому що він не причасний Царству Божому; він – поза царством правди і праведності або царства любові, тому що не належить ні царству праведності, ні царству любові. Але у тому жорстокому, потворному житті насилля, котрим є його життя, він навчився чомусь, про що праведний фарисей не мав і гадки. Він навчився, що у світі суперництва, у світі хижих стосунків, жорстокості і безсердечності, єдине, на що можна надіятися – це на вторгнення милосердя, на вторгнення співчуття, неочікуване і неймовірне, котре не корениться ні у виконанні обов’язку, ні серед порядку природних стосунків, і яке призупинило б закономірність жорстокості, насилля і безсердечності у повсякденному житті. Митар, будучи здирником, лихварем, хижаком, знав із власного досвіду, що бувають моменти, коли без усілякої причини – оскільки це ніяк не входить у його світогляд – він раптом пробачить борг, тому що його серце здригнулося і стало уразливим; коли, може трапитися, він не посадить когось у в’язницю, тому що людське обличчя йому щось нагадало або звук голосу торкнувся його серця. Логіки у цьому немає; це не входить до складу його думок, ні до його звичного способу дій. Тут, наперекір і всупереч всьому, вторгається дещо, чому він не може противитися; і він також, ймовірно, знає, як часто сам бував спасенним від остаточної катастрофи цим вторгненням неочікуваного і неймовірного – милості, співчуття, прощення. І ось він стоїть біля церковних одвірок, знаючи, що область всередині храму – область праведності і любові Божої, якій він не належить і куди вступити не може. Але він із досвіду знає, що неймовірне збувається, і ось тут він і говорить: “Помилуй! Поруш закони справедливості, поруш закони релігії, милостиво зглянься на нас, що не маємо права ні на прощення, на те, щоб увійти до цієї області”. І ось я думаю, що це – вихідна точка, від якої ми повинні починати знову і знову, постійно.

Ви, мабуть, пам’ятаєте місце у апостола Павла, де Христос йому говорить: “Сила моя у немочі звершується”... Ця неміч – не та слабкість, яку ми виявляємо, коли творимо гріх і забуваємо Бога, але така слабкість, яка означає гнучкість до кінця, повну прозорість, цілковиту віддачу себе у руки Божі; зазвичай же ми стараємося “з усіх сил” і заважаємо Богові явити Його силу.

Коли дитина лише починає вчитися писати і не знає, що від неї чекають, то її рука абсолютно гнучко і слухняно скеровується рукою матері; тільки вона почне думати про себе, що вже зрозуміла, і намагатиметься “допомагати”, усе виходить безладно: ось що я маю на увазі, коли говорю, що сила Божа звершується у немочі. Або ж візьміть вітрило: вітер може його наповнити так, що воно понесе увесь човен – лише тому, що вітрило гнучке; якщо ж замість вітрила ви поставите міцну дошку, то нічого не вийде... Залізна рукавиця міцна, але як мало можна нею зробити; рукавиця хірурга ледь відчутна, ледь помітна, її можна розірвати майже без зусиль, але завдяки їй “розумна” рука лікаря творить чуда... І ось одна із речей, якій Бог постійно намагається нас навчити замість уявної і нікчемної, анархічної нашої “сили” – це тендітність, гнучкість, цілковита віддача себе у руки Божі.

Я вам наведу приклад. Двадцять п’ять років тому один мій товариш, у якого було двоє дітей, загинув під час звільнення Парижу. Його діти не любили мене, ревнували, що у тата є такий товариш, але коли тато помер, вони потягнулися до мене – тому що я був товаришем їхнього батька... І ось його донька, дівчинка п’ятнадцяти років одного разу прийшла до мене у приймальню (я був лікарем, до того як став священиком) і побачила, що поруч із медичними інструментами у мене на столі лежить Євангеліє. Із цілковитою самовпевненістю юнацтва вона сказала: “Не розумію, як може нібито освічена людина вірити у таку нісенітницю”. Я її тоді запитав: “А ти читала?” Вона відповіла: “Ні”. – “Так ось запам’ятай: лише дуже нерозумні люди роблять висновки щодо речей, яких не знають”. Після цього вона прочитала Євангеліє, і воно настільки її підкорило, що усе її життя змінилося, тому що вона почала молитися, Бог дав їй відчути Свою присутність, і вона деякий час жила цим. Потім вона захворіла невиліковною хворобою, і коли я вже був священиком у Англії, надіслала мені листа, де говорила: “Із того часу, як тіло моє почало слабнути і вимирати, дух мій більш живий, ніж коли-небудь, і я відчуваю Божу присутність так легко і з такою радістю”. Я надіслав їй у відповідь: “Не очікуй, що цей стан продовжиться; коли ще частина сил тебе полишить, ти не зможеш більше своїм власним поривом линути до Бога, і настане час, коли тобі буде здаватися, що до Бога немає доступу”. Через деякий час вона написала мені знову: “Так, ви були праві; я тепер настільки слабка, що не можу зібрати сил, щоб спрямовуватися до Бога або навіть тужити за Ним, і Бога мовби немає”. Я їй тоді відповів, щоб вона спробувала зробити по-іншому: навчитися смиренню у справжньому глибокому значенні цього слова.

Латинською мовою humilitas, смирення походить від слова “humus” – “плодюча земля”; і ось, смирення не полягає в тому, щоб, як ми це постійно робимо, “прибіднятися”, і думати і говорити про себе погане, і переконувати інших, нібито така наша поведінка і є смиренням. Смирення – це стан плодючої землі; земля завжди у нас під ногами, вона самоочевидна, вона забута; по ній ми ходимо – і ніколи її не згадаємо; вона відкрита усьому, в неї ми кидаємо відходи, усе, що нам не потрібне. Вона безмовна і все приймає, – і самий гній, і відходи вона приймає творчо і перетворює їх на живе і животворче багатство. Вона самий процес розкладу перетворює на нову силу життя; відкрита дощу, відкрита будь-якому сім’ю, вона приносить плід у тридцять, в п’ятдесят і у сто разів. І я порадив цій жінці: “Вчися бути такою ж перед Богом: такою, котра цілком віддається, не чинить опору, готовою прийняти і від людей і від Бога, що б вони не дали”. І насправді їй довелося багато перетерпіти від людей. Після шести місяців її хвороби її чоловік втомився від того, що у нього дружина, котра помирає, і покинув її: вона із надлишком пізнала знедоленість, але і Бог осяяв її Своїм світлом і послав освіжаючий дощик. Дещо згодом вона написала: “Я зовсім виснажена. У мене немає сил линути до Бога, але тепер Бог Сам сходить до мене”.

Ця розповідь не лише ілюстрація, вона підкреслює основну думку: ось та неміч, у якій Бог може явити Свою силу, і ось така ситуація, коли відсутність Божа перетворюється на Його присутність. Ми не можемо насильно заволодіти Богом; але якщо ми стоїмо, як митар або як ця жінка – за межею того, що “правильно”, але у межах, де панує милосердя, ми можемо зустріти Бога.

Тепер спробуйте продумати “відсутність” Бога, і зрозумійте усім своїм єством, що перш ніж стукати у двері (і це не лише двері Царства у загальному розумінні, Христос справді говорить: “Я є двері”), потрібно усвідомити, що ми знаходимося поза, з зовні. Якщо ми у безумстві будемо думати, що ми уже у Царстві Божому, то, зрозуміло, і стукати немає куди, залишається лише озиратися довкола – де ж ангели, і святі, і призначена для нас обитель? І коли ми не побачимо нічого, крім темряви або стін, то цілком справедливо можемо дивуватися, до чого ж непривабливим є рай... Потрібно усвідомити, що ми ще не в раю, що ми все ще поза Царством Божим, і тоді запитати себе: де ж двері і як у них стукати?..

Митрополит Антоній Сурозький.