2012-07-10

Дослідники, що вивчали культурне і релігійне життя України в згаданий час, лише побіжно торкалися проблеми науково-атеїстичної пропаганди. Автори окреслювали загальні тенденції розвитку, не конкретизуючи методи, засоби, ефективність атеїстичного виховання. У сучасній українській історіографії, за класифікацією А. і В. Коцурів [1, с.6], це питання висвітлювали В.Войналович [2], В.Єленський [3], В.Пащенко [4] та інші. Науковці розглядають антирелігійну пропаганду в контексті державно-церковних відносин. На регіональному рівні ця проблема також залишається недостатньо розкритою. Більше уваги дослідники надавали розгляду таких питань, як доля окремих монастирів та архітектурних споруд на Полтавщині [5], [6];    переслідування релігійних громад з боку держави [7]; діяльність Російської Православної Церкви та становище інших релігійних течій у регіоні [8], [9] тощо.

Отже, спробуємо розкрити суть та методи науково-атеїстичної пропаганди, що її вели заклади культури в добу “відлиги”. Саму політику антирелігійної пропаганди ми визначаємо як систематичний вплив на свідомість людини через культурно-освітні установи з метою “подолання релігійних пережитків”. Прийшовши до влади, М.Хрущов основним завданням своєї політики оголосив побудову комуністичного суспільства, в якому, згідно з канонами марксизму-ленінізму, немає місця для релігії. Звідси і випливає вся науково-атеїстична пропаганда, що її провадила влада. За словами В.Пащенка, партія “взялася за викорчовування” із свідомости людей релігійних пережитків для того, щоб зробити їх духовно багатими [4, с.74]. Як зазначає А.Ігнатов, “комунізм вирізнявся фанатичною нещадністю до релігії” [10, с.25]. При проведенні антирелігійної політики в період хрущовського правління застосовувались адміністрування, сваволя і зловживання владою щодо релігійних громад та вірних. Слушно стверджує В.Єленський, що держава значно перебільшувала вплив релігії на суспільно-політичне життя, “виставляючи релігію на місце, яке їй аж ніяк не належало” [11, с.28]. Прагнення викоренити релігію із свідомости мас викликало особливу жорсткість та непоступливість влади у цьому питанні.

Перші прояви “войовничого” ставлення до релігії окреслилися вже у 1954 році, коли 7 липня вийшла постанова ЦК КПРС “Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи щодо її поліпшення”. Надаючи особливої ваги боротьбі проти релігії, держава намагалася використовувати всі можливі для цього засоби: усну та лекційну пропаганду, пресу, друк, кіно, радіо, вплив через освітні установи, діяльність таких закладів, як музеї, бібліотеки, клуби, залучення інтелігенції та індивідуальну роботу з віруючими, вплив громадськости.

Зокрема, проблему атеїстичного виховання намагалися вирішити шляхом збільшення обсягу лекційної пропаганди. Читання лекцій на науково-природничі та атеїстичні теми було найбільш поширеною формою антирелігійної роботи. В основу лекцій лягла широка пропаганда природничо-наукових знань, популярне роз’яснення з позицій науки питань про будову Всесвіту і закономірності явищ природи та суспільства, пропагування останніх досягнень радянської науки і техніки тощо [12]. Зміст матеріалу повинен був викривати “реакційну суть” релігії, “шкідливість” її впливу на суспільство, “ворожу діяльність церковників і сектантів”, реакційну сутність релігійних забобонів на конкретних місцевих фактах (діяльність церковників, сектантів, черниць) [13]. За якістю і змістом лекцій здійснювався обов’язковий контроль. У кожному районі існувало товариство для поширення наукових і політичних знань, що контролювало та організовувало роботу лекторської групи. Усі лекції рецензували та затверджували на засіданні лекторів, а також їх перевіряли цензори. Щорічно слід було звітувати про виконану роботу (кількість прочитаних лекцій на антирелігійну тематику та кількість охоплених ними громадян).

Читання лекцій набувало масового характеру. Так, у звіті сільських клубів Полтавського району за 1955 р. знаходимо цікаві дані: за рік було прочитано 3054 лекцій, якими охоплено 148028 чол. [14]. За кількістю прочитаних лекцій науково-атеїстичні теми займали друге місце серед інших і охоплювали 1/4 населення Полтавського району. Більше було лише тих лекцій, які пропагували рішення пленумів ЦК КПРС та ЦК КПУ. Подібна ситуація спостерігалася і в інших регіонах України. Але лекції не охоплювали необхідного обсягу визначених завдань. Віруючі зазвичай не відвідували подібних заходів, у віддалених районах і селах бували випадки, коли лекцій не читали зовсім, подекуди лектори уникали читати матеріал атеїстичного спрямування через те, що згадана тема не цікавила населення. Недостатню контрольованість антирелігійної роботи і як результат – занедбаність науково-атеїстичної пропаганди влада пов’язувала зі зростанням релігійної активности населення та фінансової діяльности церкви.

Так, 14 серпня 1954 р. вийшла постанова Колегії Міністерства культури УРСР “Про заходи до покращення науково-  атеїстичної пропаганди в УРСР”; у 1956 р. виходить постанова ЦК КПРС “Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи її покращення серед населення”; 9 квітня 1957 р. виходить наказ Міністерства культури УРСР “Про заходи посилення науково-атеїстичної пропаганди в культурно-освітніх закладах України”; у 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову “Про записку Відділу пропаганди і агітації ЦК КПРС “Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди” тощо. Згадані  документи проголошували релігію винятково реакційною силою, з якою необхідно рішуче боротися. Влада пропонувала підвищити якість лекційної пропаганди, збільшити обсяг лекцій з антирелігійної тематики, а також активно використовувати інші методи боротьби з релігійною ідеологією.

Із 1957 р. різко зростає обсяг видавництва літератури антирелігійного спрямування, що свідчить про посилення антирелігійної боротьби. Так, у 1957 р. Держполітвидав СРСР видав   досить великим накладом збірник праць відомого богоборця   О. Ярославського “О религии”, публікації Ф.Олещука та ін. Починають виходити атеїстичні журнали “Наука и религия”, “Людина i свiт”, з’являються антирелігійні твори Антоненка В. “Походження і реакційна суть релігії” (К.,1958); Персица М.М. “Отделение церкви от государства и школы от церкви” (М.,1958); Шахновича М.И. “Реакционная сущность иудаизма: Краткий очерк происхождения и классовой сущности иудей-  ской религии” (М.; Л., 1960); Верхоломова М. “Чому я порвав з релігією” (К.,1960); його ж – “Вони зреклися релігії” (К.,1960); Колобкова В.В. “Наследие вековой тьмы (критика современного русского православия)” (К.,1962) тощо. Серед літературознавчих праць можна було надибати навіть такі, як “Атеїзм Т.Г. Шевченка” (1962); “Шевченко Т.Г. Атеїстичні твори” (1963) Романченка І. і т.п. [15]. Крім цього, Держполітвидав УРСР перевидавав українською мовою окремі твори класиків марксизму про релігію і атеїзм, забезпечував видання казок, народних пісень, приказок і прислів’їв, спрямованих проти релігії, випускав масовим тиражем видання творів класиків російської, української та зарубіжної літератури на атеїстичні теми [16].

Агітація через друк мала досить сильну дію. Влада наказувала відділам пропаганди і агітації при міськкомах та райкомах КПУ, первинним парторганізаціям, міськвідділам «Союздруку» вживати заходів до «найширшого використання всієї преси як могутнього засобу комуністичного виховання трудящих та антирелігійної пропаганди» [17]. Обласні та районні газети широко публікували матеріали з антирелігійної тематики: про шкідливу діяльність церкви та церковників, розповіді тих, хто порвав з релігією, і т.п. За допомогою засобів масової інформації партія намагалася сформувати у суспільстві негативний, навіть ворожий образ віруючої людини. У періодичних виданнях та книгах вірні виступали як малограмотні та неосвічені фанатики, обмежені та підступні лицеміри, ледачі, а також нечисті на руку особи.

Літературу антирелігійного спрямування, такі журнали, як “Наука і релігія”, “Войовничий атеїст”, “Блокнот агітатора”, повинні були передплачувати всі бібліотеки, а також культурно-освітні працівники. Бібліотечні заклади влаштовували бесіди, голосні читання, конференції, літературні вечори, книжкові виставки атеїстичного характеру, було налагоджено виготовлення відповідних пропагандистських наочнниз засобів. Іноді цензори вимагали від бібліотечних працівників записувати бесіди, які вони повинні проводити з читачами, занотовувати, як сприяли книги зростанню ідейно-політичного рівня та формуванню матеріалістичного світогляду, пропагувати антирелігійну літературу, переконувати читачів. Бібліотеки кожен рік здавали звіти про кількість виданої літератури на науково-природничу та атеїстичну теми, що також свідчить про тотальний контроль партії над свідомістю людей та слухняне виконання з боку культурних установ поставлених завдань.

Атеїстичну роботу покладали і на клубні установи, де проводились усна та наочна пропаганда, колективні радіослухання та відповідні тематичні вечори. Майже в кожному сільському клубі і бібліотеці було створено куток атеїста, оформлений відповідними матеріалами. У своїх виступах гуртки художньої самодіяльності мусили використовувати репертуар атеїстичної спрямованості: “Масові заходи, що організовуються для населення, не завжди глибоко розкривають основи матеріалістичного світогляду… зовсім недостатньо викривається реакційна і антинародна суть всякої релігії” [18].

Подібну роль виконували і музеї, мережа яких була досить широкою. Першочергове завдання – виховання науково-атеїстичного світогляду громадян. Влада вимагала від історичних і краєзнавчих музеїв “відображати в експозиціях матеріали, які викривають реакційну суть релігії та церкви” [19]. Планувалось також створити мережу музеїв атеїзму. Так, існував атеїстичний музей Дніпропетровського державного університету.

Не повинно було залишитись “місця для ідеалістичних кривотолків, для старих, зокрема релігійних, пережитків” у свідомості громадян і шкільному навчанні. ЦК КПРС та ЦК КПУ зобов’язували органи освіти посилювати атеїстичне виховання в школах усіх рівнів та “наповнювати атеїстичним змістом навчальні дисципліни” [20]. Уроки хімії, біології, географії, історії та Конституції повинні були стати могутнім засобом для виховання молоді в дусі атеїстичного світогляду. В університетах, інститутах та середніх спеціальних закладах запровадили обов’язковий курс “Основи наукового атеїзму”.

І все ж таки активна діяльність клубів, бібліотек, музеїв, освітніх закладів не давала бажаного результату – цілковитої відмови населення від релігійної ідеології. Свідченням недостатньої ефективності антирелігійної політики влади можна вважати видання численних постанов і наказів з метою поліпшення якості атеїстичної пропаганди. Із кожним роком держава урізноманітнювала форми і засоби ідейно-політичного впливу на різні категорії і групи населення, наполегливо залучаючи до атеїстичної пропаганди інтелігенцію, вчених, готувала лекторів-атеїстів, здійснювала випуск та широку демонстрацію антирелігійних фільмів. Наказ Міністерства культури УРСР від 31 березня 1959 р. “Про недоліки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди і заходи щодо її поліпшення” зобов’язав у 1959 р. забезпечити випуск повнометражних і короткометражних науково-популярних і художніх фільмів антирелігійного змісту, забезпечити їх широку демонстрацію в кінотеатрах і клубах, школах і навчальних закладах. Наприклад, демонструвалися такі кінофільми: “Як людина створила бога”, “Чому я не вірю”, “Темні люди” тощо [21].

Постанови та накази про посилення впливу науково-атеїстичної пропаганди виходили протягом усього періоду правління М.Хрущова, навіть у той час, коли кампанія антирелігійної боротьби пішла на спад (з 1962 р.). Так, 9 жовтня 1962 р. світ побачила постанова ЦК КПУ “Про стан і заходи поліпшення науково-атеїстичного виховання трудящих в УРСР”, 22 січня 1964 р. вийшла постанова “Про поліпшення виховної роботи серед трудящих, які перебувають під впливом сектантства”, 6 квітня 1964 р. виходить наказ Міністерства культури УРСР “Про заходи щодо посилення науково-атеїстичної пропаганди в закладах республіки”. У згаданих постановах наказувалось “вживати рішучих заходів до корінного поліпшення науково-атеїстичного виховання трудящих”, питання атеїстичного виховання ставилося як першочергове, а Радянський Союз проголошувався “країною масового атеїзму” [22]. Водночас рекомендовано “антирелігійну пропаганду проводити так, щоб не ображати почуттів віруючих, а впливати на них, ідейно переконувати їх в тому, що не релігія, а наука є справжньою зброєю людства в боротьбі за щасливе майбутнє, за торжество всеперемагаючих ідей комунізму, не допускати грубого адміністрування щодо церкви” [23]. На місцях у більшості випадків з релігією саме так і боролися, широко практикуючи громадський осуд, відкриті судові процеси, зняття з посади, виключення з комсомолу, партії, парт-   організації тощо.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. широко почали запроваджувати нові свята, обряди і традиції, властиві комуністичній дійсності (свято Врожаю, Пісні, Праці, Серпа і Молота та ін.) [24]. Ця робота покладалась на партійні, комсомольські, профспілкові організації, виконкоми місцевих рад депутатів трудящих. Для цього почали створювати на базі районних будинків культури палаци щастя, де урочисто відзначалися видатні події в житті людини (одруження, народження дитини, досягнення повноліття, проводи в армію, вручення нагород, вшанування передовиків і т. ін.). Донецький Палац щастя доповідав про свою роботу у 1963 р.: “В будинок культури, а не в церкву йти тепер буде молодь, щоб відзначити знаменну дату у своєму житті по-новому, так, щоб це торжество запам’яталось назавжди” [25]. Атеїстичної роботи не згортали навіть після зняття з реєстрації релігійних громад та закриття церков. Проте це суттєво не впливало на сповідування населенням релігійних обрядів.

Постає питання: чому влада з кожним роком видавала все нові і нові постанови, намагаючись посилити вплив науково-атеїстичної пропаганди? Судячи з усього, згадана політика не приносила потрібних результатів. Сама влада зазначала слабкість науково-атеїстичної пропаганди, що “використовують церковники і сектанти для посилення свого впливу на маси” [26]. Заклади культури свою роботу виконували бездоганно, що відображено у численних звітах установ. Із цього випливає вис-новок про те, що виховати весь український народ войовни-чими атеїстами не вдалося. Через антирелігійну пропаганду держава намагалась домогтися закриття релігійних громад, боротися з відзначенням релігійних свят, здійсненням релігійних обрядів, іконами та іншими предметами “релігійного культу”, щоб врешті-решт повністю викоренити релігію зі свідомости мас. Але повною мірою досягти цього не змогла. Релігійна активність населення не зменшувалась, а подекуди навіть зростала: “Є серйозні недоліки в постановці антирелігійної пропаганди серед населення Сенчанського району… частина колгоспників продовжує здійснювати релігійні обряди і свята, в т.ч. і члени сімей комуністів… райкоми партій і первинні парторганізації слабко реагують на факти наявності ікон в будинках комуністів…”[27]. І таких прикладів можна навести безліч: “Про незадовільний стан науково-атеїстичної пропаганди свідчить той факт, що зараз (1959 р.) в Полтавській області ще діє 89 православних і сектантських громад” [28]. “Внаслідок запущеності науково-атеїстичної пропаганди в селі Бобрівник Зіньківського району (1961-1962 р.) були факти, коли окремі віруючі до останнього часу писали листи до Ради Міністрів СРСР, займалися збором коштів, посилали “ходоків” у Полтаву, Москву, щоб у селі відкрити церкву, хоч з дня зняття з обліку релігійної громади в с. Бобрівник минуло більше року” [29] і т.п.

Отже, можна зробити такі висновки: антирелігійна робота проводилась методом пропаганди, нав’язування думки про шкідливий вплив релігії на свідомість населення та будівництво комуністичної держави. Влада в атеїстичній пропаганді широко використовувала всі засоби ідеологічного впливу на маси – лекційну та усну пропаганду, друковані видання, радіо і кіно, культурно-освітні заклади, індивідуальну роботу з віруючими тощо. Вдосконалювалися і поширювалися такі масові форми роботи, як науково-атеїстичні лекторії, тематичні вечори запитань і відповідей, усні журнали, голосні читки, клуби і пересувні клуби атеїста, агітаційні виставки тощо. Контролюючи і спрямовуючи всю роботу культурно-освітніх закладів, держава намагалась повністю підкорити собі свідомість населення з метою витіснення віри в Бога та встановлення панування ідеї комунізму. Проте це їй не вдавалося. Виконати повною мірою поставлені завдання було неможливо. Люди продовжували хрестити дітей, часто потайки (це робили і члени КПРС та комсомольці), відвідувати храми, відзначати релігійні свята, клопотати про відкриття релігійних громад тощо. Але не можна стверджувати, що згадана політика взагалі не мала ніяких результатів. Владі вдалося певною мірою вплинути на свідомість населення, затруїти її комуністичною ідеологією та підкорити своїм цілям. Крім того, політика науково-атеїстичної пропаганди призвела до духовної кризи суспільства, неадекватного сприйняття в масовій свідомості проблем, пов’язаних з релігією. Було порушено рівноправний діалог між віруючими і атеїстами, що могло призвести до відкритого соціального конфлікту в суспільстві. Релігійні цінності, спроможні позитивно впливати на процес удосконалення особи шляхом наближення її до основ духовного життя, були заборонені, що в подальшому сприяло деморалізації населення та духовному вакууму.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Коцур А.П., Коцур В.П. Історіографія історії України: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 128с.

2. Войналович В.А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні в 1940-1960-х роках: політичний дискурс.–К.: Світогляд, 2005. – 741с.

3. Єленський В. Державно-церковні взаємини на Україні (1917-1990). – К.: Республіканський Центр духовної культури, 1991. – 72с.

4. Пащенко В. Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940-початок 1990-х років. – Полтава: АСМІ, 2005. – 630с.

5. Воля П. До питання про знищення православних церков Полтавщини. // Третя Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства. Матеріали. / Відп. ред., упорядник Войналович В.А. – Полтава, 1994. – С.260-261.

6. Меркатун І.П. Антирелігійна кампанія кінця 50-х – початку 60-х років і історико-культурна спадщина Полтавщини // Тези доповідей і повідомлень другої Полтавської наукової конференції з історичного краєзнавства. – Полтава, 1991. – С.88-89.

7. Киридон П.В. Переслідування державою церкви на Полтавщині на початку 60-х років ХХ століття // Історична пам’ять: Наук.зб. – Полтава, 1998. – Вип.1.–С.171-175.

8. Вільховий Ю.В. Політика радянської держави щодо протестантських церков в Україні (середина 40-70-х років ХХ ст.): Дис. канд.іст.наук. – Полтава, 2002. –298с.

9. Войналович В. Громади євангельських християн-баптистів Полтавщини у боротьбі за реалізацію прав і свобод (1950-80-ті роки ХХ ст.) // Науковий вісник Полтавського університету споживчої кооперації. Сер. Гуманітарні науки. – 2001. – №2. – С.46.

10. Игнатов А. Отрицание и имитация: две стороны коммунистического отношения к религии // Вопросы философии. – 2001. – №4. – С.25-30.

11. Єленський В. Сувора “відлига”: (Замітки про антицерковну кампанію кінця 50-х – початку 60-х рр.) // Людина і світ. – 1990. – №7. – С.24-28.

12. Державний архів Полтавської області (далі ДАПО), ф.7055, оп.1, спр.54, арк.17.

13. Там само, ф.7055, оп.1, спр.21, арк. 82.

14. Там само, ф.7055, оп.1, спр.78, арк.26.

15. Там само, ф. 7055, оп.1, спр.429, арк.60.

16. Там само, ф. 7055,оп.1, спр.54, арк.18.

17. Там само, ф. П-12, оп.1, спр.768, арк. 179.

18. Там само, ф. 7055, оп.1, спр.126, арк. 6.

19. Там само, ф. 7055, оп.1, спр.429, арк.48.

20. Там само, ф. П - 62, оп.1, спр.221, арк.202.

21. Там само, ф. 7055, оп.1, спр.306, арк. 9.

22. Там само, ф. П - 59, оп.3,спр.34, арк. 217.

23. Там само, ф. 7055, оп.7,спр.73, арк. 69.

24. Там само, ф. П-15, оп.1, спр.2034, арк. 56.

25. Там само, ф. 7055, оп.7, спр.12, арк. 2.

26. Там само, ф. П-15, оп.1, спр.1521, арк. 26.

27. Там само, ф. П-15, оп.1, спр.1452, арк. 42.

28. Там само, ф. 23, оп.1, спр.489, арк.341.

29. Там само, ф. 31, оп.3, спр.25, арк. 32.

Ольга Тєвікова.