Архієрей

Біографія архієпископа Полтавського і Кременчуцького Федора (Бубнюка)

Храми єпархії

Храм Святого Архістратига Божого Михаїла в с.Петрівка

Свято-Миколаївський кафедральний собор м. Кременчука

Церква Покрови Пресвятої Богородиці у Полтаві

Список парафій Полтавської єпархії

Архів

2018-08

2018-07

2018-06

2018-05

2018-04

2018-03

2018-02

2018-01

2017-12

2017-11

2017-10

2017-09

2017-08

2017-07

2017-06

2017-05

2017-04

2017-03

2017-02

2017-01

2016-12

2016-11

2016-10

2016-09

2016-08

2016-07

2016-06

2016-05

2016-04

2016-03

2016-02

2016-01

2015-12

2015-11

2015-10

2015-09

2015-07

2014-12

2014-11

2014-10

2014-09

2014-08

2014-07

2014-06

2014-05

Православний календар

Серпень 2018
Пн   6 13 20 27
Вт   7 14 21 28
Ср 1 8 15 22 29
Чт 2 9 16 23 30
Пт 3 10 17 24 31
Сб 4 11 18 25  
Нд 5 12 19 26  
Паломницький центр ім. преп. Паїсія Величковського Духовно-культурний центр

Про свободу і подвиг

Про свободу і подвиг

2012-07-02

Латинське libertas, від якого походять слова, які тепер означають політичні, суспільні свободи: моє право розпоряджуватися своєю долею, своєю особистістю, своїм життям – було терміном юридичним. Воно означало початкове суспільне становище дитини, яка народилася від вільних батьків, не від рабів. Але зрозуміло, що народитися з правами вільної людини не значить бути вільним або залишитися вільним. Якщо ви народилися з правами вільної людини, але стали рабом своїх пристрастей у будь-якому вигляді, то про свободу більше не можна говорити. Людина, котра стала наркоманом, поневолена пияцтвом або будь-якою іншою пристрастю, про яку писали святі отці, або відомі нам просто із досвіду, уже невільник. І тому свобода у цьому розумінні нерозривно пов’язана з дисципліною: щоб, народившись вільним, таким залишитися, потрібно навчитися опановувати собою, бути хазяїном собі. Якщо я нездатен виконувати накази, повеління своєї совісті або своїх переконань, то я вже не вільна людина, яке б не було моє становище у суспільстві. І в результаті цього два поняття одразу ж пов’язуються з поняттям свободи: здатність володіти собою і той вишкіл, який до цього веде, який по-суті і є послухом. Ми виховуємо дитину шляхом послуху; але послух можна розуміти двояко. Можна його розуміти як дресирування, подібно до того, як собача дресирують: тільки-но ти сказав: “роби” – воно робить, “йди” – йде, “біжи” – вона біжить. І це, на жаль, спостерігається у всіх житейських сферах, наприклад, у сім’ї, коли суворі батьки дресирують своїх дітей. Я пам’ятаю двох моїх однолітків; у них була дуже владна мати. Одного разу в неї хтось запитав: “Як ваші сини, котрим уже за тридцять, виконують ваші накази миттєво?..” І вона з виразом зворушливого подиву сказала: “У мене – руки, а у них – щоки!..” Такий рід послуху, звичайно, не має нічого спільного з вихованням людини у свободі; це ніколи не призведе до свободи, це поневолення.

Але є поняття послуху зовсім інше. Читаючи житія святих, зустрічаємося з тим, що інколи старець давав дивні накази – просто, щоб навчити людину перемагати свавілля. Якщо трішки відійти від такої уявної практики, точніше, від образів послуху в пустелі, то виявиться, що послух в основі полягає в тому, щоб навчитися усім своїм єством – тобто розумом, усім бажанням своїм, усією волею – дослухатися до того, що говорить інший. І мета його – саме перерости себе завдяки тому, що ти дослухаєшся до мудрості або досвіду іншої людини. І від цього виходять не недоростки (якими стали ті молоді люди, про яких говорилося вище), а дорослі, зрілі люди, здатні зректися себе задля того, щоб стати відкритим до голосу або образу іншої людини. І коли ця здатність дослухатися випробовувалася отцями у єгипетській пустелі через накази, які здавалися зовсім абсурдними, мета була зовсім не в тому, щоб дресирувати людей: “що я скажу, те ти й роби”, – а в тому, щоб у будь-яку мить вони могли забути свої міркування і виконати те, що їм сказали, як школа дослухування до чужої душі, до чужого досвіду, до чужого розуміння. Такий послух може призвести до зрілості і до того, що людина буде здатна володіти собою. Якщо я можу звільнитися від своїх думок, емоцій у дану мить заради того, що говорить інша людина, котра для мене вагоміша, ніж я сам, тоді я звільняюся від себе шляхом опанування себе; я можу відпустити себе, можу звільнитися від себе самого. Отже, той первинний термін, на який я вказував, libertas, стан народженої у свободі дитини, може перейти у стан вільного громадянина, людини, яка над собою має таку владу, що може будь-якої миті контролювати свої бажання, свої думки, свою волю і навіть свої тілесні реакції. Тому що, якими б не були наші думки або почуття, або порухи волі, якщо ми фізично налякані, якщо ми не в змозі поворухнути своїм тілом, то все може розбитися. Ви можете, маючи найшляхетніші почуття, побачити, як на людину нападають хулігани, і злякатися: ваша плоть нездатна на бій, – не тому що  сил немає, а тому що духу не вистачає. Це дуже важливий момент.

Таким чином послух і свобода нероздільно пов’язані; одне є умовою іншого, як школа. Але остаточна мета такого послуху, який починається із слухання, дослухування до думки, почуття, досвіду іншої людини – нас навчити такого звільнення від своїх упереджених думок або почуттів, котрі панують над нами, що можемо потім дослухатися до волі Божої. Оскільки, зрозуміло, почути наказ живої людини у плоті набагато легше, ніж зрозуміти слово євангельське. Як тільки ми чуємо євангельське слово, ми одразу ж вміємо знайти способи уникнути гостроти його вимогливості. А послух, який вимагає звільнення, опанування собою, має лише одну мету: нас зробити здатними слухати і чути слово євангельське, тобто Христове слово у Євангелії, або голос – ледь чутний, а, бува, чистий, яскравий – Святого Духа у нашій душі. І лише такий послух може нас зробити зрілими людьми, а не недоростками, які усе життя потребують вказівок, що робити і як.

Друга умова свободи – дисципліна. Ми знов-таки помилково думаємо, нібито дисципліна – майже військовий устав, армійська атмосфера; тоді як це слово походить від латинського disciрulus, що означає учень. Дисципліна – це стан людини, яка знайшла собі наставника і віддала себе цьому наставнику як учень, і тому всією душею, усім єством дослуховується до всього, що цей наставник може сказати, не думаючи, що він ніколи не помиляється ні в чому, але задля того, щоб прийняти у себе увесь досвід свого наставника і перерости себе.

Друге значення слова “свобода” ми знаходимо у германських мовах. Німецькі, англійські Freiheit, freedom походять від санскритського слова, яке у дієслівній формі означає “любити” і “бути любимим”, а як іменник – “мій любимий”, “моя любима”. Рання інтуїція санскритської мови визначила свободу як любовне співвідношення двох, до того ж любовне у найглибшому значенні слова: я тебе достатньо люблю, щоб тебе не поневолити, я тебе так люблю, що хочу, щоб ти був самим собою до кінця, без того, щоб я тебе обумовлював, тебе змінював, щоб я на тебе впливав. Мені здається геніальною така інтуїція, котру ми знаходимо у словах, до того ж настільки стародавніх, що вони майже говорять про народження думки із чистого досвіду. Так, свобода дійсно це: стан, коли дві людини так одне одного люблять, з такою глибочезною повагою ставляться одне до одного, що вони не хочуть шматувати одне одного, змінювати одне одного, вони взаємно у споглядальному стані, тобто вони один на одного дивляться як на – говорячи уже християнською мовою – ікону, як на живий образ Божий, який неможна чіпати: перед ним можна схилитися, він повинен явитися у всій красі, у всій глибині, але перебудовувати його не можна.

І третє слово – руське – свобода: але тут етимологія набагато сумнівніша, вона належить російському філософу А. Хомякову і, можливо, не досить достовірна. Хомяков виводить слово “свобода” від бути самим собою.

Візьміть увесь цей ряд різних слів. Дійсно, ми народжені вільними у повному значенні слова. Якщо я собою не володію, я не можу себе віддати нікому, ні Богові, ні людині: ми можемо отримати владу віддати себе в якості послуху. Це веде до взаємних стосунків із Тим, Хто сказав: “Не називайте собі нікого на землі вчителем – Я ваш єдиний Учитель” (див. Мф. 23, 8) – із Христом. Це – співвідношення взаємної любові, коли Бог не “втручається” у наше життя, коли Він нас не “спокушає” обіцянками, коли Він нас не поневолює наказами, а нам говорить: “Ось путь вічного життя; Я – путь. Підеш по цьому путі – дійдеш до повноти свого буття, і тоді станеш самим собою у найширшому значенні цього слова, боголюдиною, прилучишся до Божественної природи, як говорить про це апостол Петро” (див. 2 Пет. 1, 4). І от коли ми думаємо про свободу, про послух, про дисципліну, ми повинні мати ці речі на увазі, щоб не перетворити свободу на свавілля, а послух на рабство, в результаті чого станемо на все життя підвладними недоростками, що трапляється дуже часто.

Я спробую цю тему про свободу пов’язати дуже швидко і коротко із думкою про подвижництво. Слово подвиг пов’язане із думкою про рух (російською мовою – “движение”). Подвижник – той, хто не залишається закостенілим, хто постійно у творчому стані руху. Я не говорю “прогресу”, бо людина не рухається від перемоги до перемоги. Є прекрасний лист святителя Тихона Задонського, де він говорить: “У Царство Боже не йдуть від перемоги до перемоги, а в більшості випадків від поразки до поразки, але ті доходять, хто після кожної поразки замість того, щоб сісти і оплакувати її, встають і йдуть далі”. Подвиг саме в цьому і полягає: ніколи не сісти оплакувати. Плакати можна в дорозі, плакати можна на шляху, плакати можна, коли дійдеш до мети, впадеш на коліна перед Спасителем і скажеш: “Прости, Господи! На всю Твою любов я відповів низкою зрад – але все ж таки я прийшов до Тебе, не до когось іншого...”

Якщо поєднати те, що я говорив про владу над собою, про послух, про стан учня стосовно учителя, то стане зрозумілим, у чому полягає подвиг. Він починається тієї миті, коли обираємо свого наставника. В результаті цим наставником буде Бог; але перш ніж ми зможемо сказати: я в такому спілкуванні з Богом, що можу просто чути, слухати і діяти, – є ціла низка стадій. Перша стадія, зрозуміло, – живе Боже слово у Євангелії. Це слово, яке можемо почути, але воно не завжди доходить до нас, тому що ми не завжди здатні чути. І тому великою мірою нам потрібна людська настанова, часом хоча б пояснення: як цей уривок розуміти і як його – це головне – застосовувати; бо ми або беремо максимальну лінію – і тоді нездатні виконати те, що понад наші сили, або навпаки: задовольняємося дуже незначним – і нікуди не рухаємося.

Тут велику роль може зіграти мудрий, досвідчений наставник, який скаже: ось що означає слово Боже у даному випадку; а тепер подумай або подумаємо разом про те, як ти можеш це застосувати, наскільки ти можеш його виконати, що ти можеш зробити для початку. Адже, якщо з успіхом зробити дещо на початку, наступний крок можливий; якщо спробувати зробити неможливе, то другого кроку не буде, людина зламається. Але тут потрібно справді знати, з ким ти маєш справу, тобто знати, в якому ти співвідношенні з даним наставником: він просто твій парафіяльний священик, який сповідає тебе, або він може тебе вести (звичайно, в певних межах своєї обмеженості; я не хочу сказати: глупоти або недосвідченості, я говорю про якусь межу, яка не охоплена чистою благодаттю); або тобі даний старець, який не потребує твоїх пояснень, не потребує твоєї сповіді, який бачить тебе наскрізь – як бачили людей святі Серафим Саровський, Амвросій Оптинський, таких прикладів скільки завгодно і в давній літературі, і в досвіді наших днів.

А друге – вслуховуватися у Євангеліє. Мені здається, що дуже важливо читати Євангеліє в дусі свободи, тобто з готовністю сказати: це я можу прийняти, цього не можу прийняти; це я розумію, цього не розумію! – а не намагатися уявою створити картину, якої насправді немає. Я зараз це трішки поясню.

Дуже часто люди читають Євангеліє і помічають у ньому все, що їх викриває, виявляє їхню гріховність або неправоту. Я думаю, що від цього ніякої користі не буває; це лише доводить до відчаю. Коли на себе дивишся і думаєш: не дуже-то я показний... – це вже досить погано; але коли ти дивишся у дзеркало євангельське, і ніби Сам Бог тобі говорить: та ти подивися, яка ти духовна потвора! – тоді справді немає на що опертися. Тож моя порада: читати Євангеліє і помічати усе те, що нас споріднює з ним. Коли читаємо якийсь уривок, у нас може бути три види реакції. Є місця, котрі нас залишають досить-таки спокійними: звичайно, Христос краще знає, тому Він, мабуть, правий, але я не розумію. Розумово це можливо і допустимо, але мене це не хвилює. Є місця – якщо ми були б дійсно правдивими, ми б сказали: “Ой ні, Господи! Ой ні, не для мене!..” Пам’ятаю одну стареньку жінку; якось проводив ряд бесід про Заповіді блаженства, і коли ми дійшли до “блаженні ви, коли вас ганьбитимуть...” – вона мені говорить: “Ну, отче Анатолій, якщо ви це називаєте блаженством, я вам його залишаю. Я намучилася достатньо, мені не хочеться більше голодувати, замерзати, бути гнаною; цього досить!..” Вона була чесною; але ми не завжди такі чесні. Ми дуже часто робимо так само, але ми це Богові не скажемо і собі не скажемо, а тільки бочком уникаємо цих місць. Так ось, потрібно бути чесними; і, з іншого боку, шукати місця, котрі говорять про красу, яка в нас уже є, про відповідність, яка вже існує між Богом і нами. Поки що ми тільки розумом погоджуємося: раз Бог так говорить, значить, це правда, – до нас це не дійшло. А якщо ми можемо сказати: Боже, як це прекрасно! – значить, ми і Бог зустрілися в цьому вислові, в цьому образі, у цій притчі, в цій заповіді. Ми можемо запалати радістю, захопленням і, як подорожні до Емауса, вигукнути: “Чи ж не палало в нас серце наше, коли Він говорив нам у дорозі?”(Лк. 24, 32). Нашою мовою це буде означати, а що коли ми читаємо якийсь уривок і можемо сказати: “Господи як це прекрасно! Боже мій, як це чудово!” – це означає що до нас дійшло. І якщо це трапилося, то в цьому маленькому, можливо, пункті ми можемо сказати: я виявив свою спорідненість з Богом... Якщо думати про себе, як про дуже спотворену і пошкоджену ікону, це значить: ось тут у мені залишок, непошкоджений залишок образу Божого, і це я повинен оберігати, як священну заповідь, у цьому я вже в гармонії з Богом; якщо я порушую це, я не лише порушую мої стосунки з Богом, – я порушую те, що у мені вже є Божественного, святого. І тоді починається подвижництво, тому що ці маленькі – скажімо: зірки в ночі повинні бути захищені від усілякого руйнування; вони – як маленькі вогнища, які можуть згаснути; і подвижництво буде полягати в тому, щоб цей вогник захистити, його мовби підживлювати, щоб полум’я розросталося, щоб два вогнища з’єдналися в одне велике полум’я, можливо, в пожежу. Бо якщо ви будете зосереджуватися лише на тому поганому, що можна знайти в собі (навіть без Євангелія, лише в дзеркало подивися і досить), то життя перетвориться на дивну вправу: ніби то все воно повинно зводитися до того, щоб з дороги, по якій ти навіть не збираєшся йти, прибирати перепони. А якщо мета – дати вирости тому чи іншому, що ти прочитав у Євангелії, ти неминуче зіштовхнешся з якоюсь протидією або труднощами, і тоді борися з цими труднощами. Але не починай боротися з тими труднощами, котрі не заважають тобі бути самим собою, тому що, звичайно, у Святому Писанні можна знайти скільки завгодно заповідей, які ми не виконуємо, які нам не природні. Ось подвижництво, доступне кожній людині; непотрібно бути стовпником або йти у затвор, досить спробувати бути самим собою в гарному, в євангельському значенні цього слова, по образу Христа. Ось подвижництво для кожної людини.



Митрополит Антоній Сурозький.

Повернутися в розділ