2012-02-23

“Душе моя, душе моя, встань, чому ти спиш?  Кінець наближається, і маєш засмутитися; підведись же, щоб пощадив тебе Христос Бог, Який всюди є і все наповняє”. Так звертається до своєї душі преподобний Андрій Критський у зворушливому своєму каноні, який ми чули під час вечірнього Богослужіння у першу седмицю Великого посту. З цими ж словами звернімося і ми, дорогі, до своєї сплячої душі і постараймося розбудити її від тяжкого, гріховного сну.

“Душе моя, душе моя, встань!” Встань від свого потягу і пристрасті до земного. Адже ти створена не для землі, але для Неба, не для рабства своїм пристрастям, але для прославлення свого Творця і Викупителя.

“Душе моя, душе моя, встань, чому ти спиш?” Подивися, як чекають на твоє пробудження твій Іскупитель і Творець Господь Ісус Христос, твоя Провідниця, Небесна Мати, Преблагословенна Богородиця, твій Ангел-Охоронець і всі святі! Вони говорять тобі, бідна душе: “Підніми свій погляд від землі до Неба, встань від гріховного сну! Чи тобі зараз спати, коли про тебе так піклуються твої ніжні, щирі друзі і хочуть тебе, хвору, лікувати молитвами і Таїнствами, тоді як ворог твій присипляє і намагається погубити тебе!”

“Душе моя, душе моя, встань, чому ти спиш? Кінець наближається!” Для чого ти не піклуєшся про себе, бідна душе моя, для чого перебуваєш у розсіянні коротке життя своє? Хіба не знаєш, що скоро, скоро тебе покличуть на випробовування, яке буде на Страшному Суді Божому? Страшний, воістину страшний буде Суд цей, хоча й Господь благий і милостивий. Бо Той же Ісус, Який нині милостиво закликає до Себе всіх, тоді відішле від Себе усіх нерозкаяних грішників, говорячи: “Не знаю вас, відійдіть від Мене усі, хто чинить беззаконня” (Мф. 7, 23; Лк. 13, 27).

“Кінець наближається”. Хіба не знаєш, бідна душе моя, що людина, щойно лише встигне увійти однією ногою у цей світ, другою ногою вже стоїть у гробі? Перша година земного життя є вже сходинкою, котра наближує нас до смерті. Минув день, і ми стали  ближчими до смерті, а минув рік, і ми ще ближче підійшли до кінця свого життя. Час зараз біжить із жахливою швидкістю, минають не тільки години і дні, але і місяці й роки, а ти, бідна душе, дрімаєш і не відчуваєш, що смерть непомітно швидкими кроками наближається до тебе.

Якщо душі праведних не без страху і бентеження думали про смерть, котра наближається, то яке ж ти будеш відчувати бентеження, коли настане тобі час розлучитися з тілом! Настане той страшний день і час, коли ти дійсно збентежишся; ніхто тоді тебе не захистить: ні рідні, ні брат, ні батько, але стануть разом з тобою тоді тільки одні діла твої. І ось тоді убоїшся і збентежишся ти своїх мерзенних земних діл, котрі з усією ясністю відкриються перед тобою. Побажаєш виправитися, але вже буде пізно, будеш благати про помилування, але двері покаяння тоді зачиняться, і будеш ти мучитися вічно.

Але “підведись же, щоб пощадив тебе Христос Бог, Який всюди є і все наповняє!” Доки двері покаяння для нас відкриті, поспішаймо, дорогі, до цього Таїнства і скористаймося йо-  го благодатним лікуванням. Іншого   шляху до спасіння, крім покаяння, для нас немає! Усі ми грішники. Немає жодної людини, яка б жила і не згрішила. Грішимо ми повсякчас і словом, і ділом, і думкою, і всіма почуттями, волею і неволею, свідомо і несвідомо, і в день і вночі. Таїнство Покаяння є ліствицею, котра підносить нас туди, звідки ми впали.

На покаяння ми повинні налаштовуватися не просто через сліпе наслідування прикладу інших, не через несвідоме дотримання здавна заведеного звичаю, а усвідомленням своєї гріховності і відрази до гріха. Хто кається, дотримуючись давнього звичаю, слідуючи прикладу інших, того покаяння завжди виявляється безплідним, така людина щоразу кається, але у житті своєму зовсім не виправляється: щойно вийде вона із цієї купелі, як знову ж занурюється у гріховне болото і чинить свої беззаконні діла.

Той же, хто приходить до покаяння через усвідомлення згубності свого гріховного становища і відрази до гріха, згорає від бажання позбавитися гріха, залишити шлях пороку і стати на шлях чеснот.

Що, наприклад, спонукало блудного сина повернутися з чужини до свого жалісливого батька? Чи не усвідомлення свого безвихідного становища, чи не відраза до свого розпутного життя, яке змусило його знемагати від голоду? Так. Оговтавшись, розповідає Євангеліє, він сказав: “Скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду; встану, піду до батька мого і скажу йому: батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою” (Лк. 15, 17-18). “Пізнай, що ти згрішив і що гріх є жахливим злом, і у тебе народиться бажання зітерти його”, – навчає преподобний Нил Синайський. Визнавши себе великими грішниками, ми не повинні у своїх гріхопадіннях звинувачувати інших, а лише – самих себе.

Намагалися наші прабатьки перекладати провину один на одного: Адам на Єву, Єва на змія і диявола, але Бог не взяв до уваги їхніх виправдань і воздав кожному з них заслужене покарання. Ні спокуси світу, ні зваблення злих людей, ні диявольські спокуси не можуть втягнути нас у гріх, якщо не буде на те нашого злого бажання.

Даремно деякі виправдовують себе у своїх падіннях неміччю свого єства і загальною людською слабкістю або ще тим, що “так роблять усі”. Святе Письмо нас запевняє, що чим ми немічніші, тим буваємо кращими і здібнішими до чеснот, тоді благодать більш щедріша. “Сила моя виявляється в немочі”, – сказав Господь святому апостолу Павлу (2 Кор. 12, 9), в той час як розбещеність запановує тоді, коли надлишок фізичних сил, як це було перед потопом, коли на землі жили велетні. Гріх не стає меншим через те, що він – спільний; навпаки, саме тоді гнів Божий більше палає. Якщо б Ной жив так, як жили його сучасники, то і він би загинув у водах потопу: усім нечестивцям вистачить місця у пеклі.

Найкраще за все і надійніше у своїх гріхопадіннях у всьому осуджувати лише самих себе, докоряти за все лише себе. Докір собі відверне від нас суворість суду Божого, прихилить до нас Його милість і випросить нам прощення гріхів.

“Той на доброму шляху і може очікувати собі прощення гріхів, хто сам собою незадоволений: у Праведного і Милосердного Судді той буде вибачений, хто звинувачує себе”, – пише блаженний Августин. “Якщо душа звинувачує себе перед Богом, Господь її возлюбить”, – говорить преподобний Пимен Великий. За що був засуджений Богом фарисей? Чи не за самовиправдання? Чим здобув собі благовоління митар? Чи не докором собі!

Коли ми докоряємо собі за гріхи, то повинні від серця журитися, що вчинили їх і проливати по мірі своїх беззаконь гіркі сльози. “Хто хоче очиститися від гріхів своїх, сльозами очищується від них”, – навчає авва Пимен. Земним, тимчасовим плачем ми можемо зберегти себе від плачу вічного. “Хто не плаче про себе тут, той вічно буде плакати там. Отже, необхідно плакати: або тут – добровільно, або там – від мук”, – говорить той самий великий отець.

Якщо наше падіння невелике, досить для нас не багатьох сліз, якщо є падіння велике, то повинен бути потік слізний. Блаженний, хто постійно оплакує свої гріхи. Як після великої зливи повітря стає чистим і приємним, так і після пролиття сліз настає тиша і ясність і гріховний морок розсіюється. І як же не плакати про свої гріхи, коли через гріх ми накликаємо на себе гнів Отця Небесного, стаємо розпинателями Христовими, ображаємо Духа Святого, налаштовуємо проти себе Небесних Ангелів і все творіння, небо і землю, підкорюємо себе одвічному ворогу – дияволу, губимо душу і тіло, стаємо спільниками з бісами готуємо собі пекло з вічними і безкінечними муками! Хіба ж можна після всього цього не оплакувати своїх гріхів? Апостол Петро протягом усього подальшого часу після відречення не міг байдуже чути опівнічного співу півня, але одразу ж вставав і проливав гіркі сльози, молив Господа не пом’янути тяжкого гріха його. Перебуваючи у такому настрої, він зберіг себе вірним і відданим Господу до самої мученицької смерті своєї.

Навпаки: наша нечутливість до гріха прямо говорить про наше небажання розлучитися з ним. Святий Марк Подвижник пише: “Якщо хто впаде у якийсь гріх і не буде журитися по мірі вчиненого гріха, то легко знову впаде у ту ж сіть”. Ось тому-то Господь не стільки відвертається від грішників, скільки від тих, котрі, вчинивши гріх, не хочуть виправитися. “Бога дратують не стільки вчинені нами гріхи, скільки наше небажання змінитися”, – говорить святитель Іоан Золотоустий.

Проте журячись про гріх, ми не повинні без міри віддаватися скорботі, тому що і непомірна скорбота про гріхи стає згубною. Не потрібно доходити до відчаю від уявлення великої кількості і тяжкості гріхів своїх: відчай є справою сатанинською – може звести нас у саму безодню зла, оселити у душі пекло раніше, ніж вкине її до пекла.

Скільки б гріхів не було і якими б тяжкими вони не були, милосердя у Бога ще більше. Хоча б і гріхи наші дорівнювали гріхам усього світу, і тоді не варто впадати у відчай, тому що Спаситель наш є Агнець Божий, який бере гріхи усього світу.

Кров Ісуса Христа може очистити нас від будь-якого гріха, тільки б наше покаяння супроводжувалося твердою вірою у Божественність Його, розіп’ятого за нас, і міцним упованням на викупну силу хресної смерті Його, яку Він прийняв за гріхи людські. Чим спаслися розбійники, блудники, митарі й інші тяжкі грішники? Чи не слізним покаянням, поєднаним з вірою у Викупителя і надією на милосердя Боже? Навпаки: через що загинули братовбивця Каїн та Іуда-зрадник? Через те, що відчаялись у прощенні своїх гріхів. А значить, губить людину не велика кількість гріхів, але нерозкаяне і жорстоке серце.

Усвідомивши свої гріхи, осуджуючи в них тільки самого себе і плачучи про них, ми повинні свій плач, поєднаний з вірою у Викупителя світу, сповідати перед священиком, який отримав від Бога владу бути посередником між Ним і людьми і зв’язувати і відпускати гріхи. Через сповідь перед священиком ми ніби вилучаємо із себе гріховну отруту, якою вжалив нас змій. Навпаки: нерозкаяний гріх залишається невідпущеним і гніздиться у душі нашій для ще більшого її розтління. Як рак роз’їдає усі члени, як пухлину не видалити з самого початку, так роз’їдає душу і гріх нерозкаяний. Соромитися сповідати свої гріхи перед священиком не варто, тому що і священик немічна людина, і також має слабкості. До того ж сповіданий йому гріх священик нікому не повинен відкривати. За правилами це залишається таємницею для всіх.

Сповідавши свої гріхи перед священиком і отримавши через нього прощення їх Богом, ми повинні намагатися вже не повторювати їх більше, інакше наше покаяння буде не більш ніж лицемірством і лукавством перед Господом.

Блаженний Августин пише: “Благим є сповідання гріхів, коли за ним настає виправлення. Але яка користь відкривати лікарю виразку і невживати лікувальних засобів?” У такому разі Господь вчинить з нами так само, як вчинив у Євангелії цар із немилосердним боржником (див. Мф. 18, 23-34), і позбавить нас дарованого нам прощення, і ми залишимося неоплатними боржниками перед Ним.

Коли ж ми після сповідання відчуваємо таку відразу до гріха і огиду, що згодні краще померти, ніж знову добровільно згрішити перед Господом, тоді можемо вірити, що гріхи нам дійсно прощені, навчає святитель Василій Великий.

Для того, щоб нам краще зберегти себе після сповіді від повторення гріхів, постараємося, особливо на початку, доки ми ще не укріпилися морально, уникати зустрічі із гріхом: оминати тих осіб і тих місць, які можуть дати нам привід для падіння. Преподобна Марія Єгипетська після сповідання своїх гріхів у Єрусалимі не повернулася знову до Єгипту, а пішла і оселилася у пустелі за Йорданом, боячись, щоб знову не впасти у ті самі гріхи. Так потрібно робити і кожному. Але якщо через нашу неміч і трапиться нам знову впасти у ті ж гріхи, у яких милосердя Боже простило нас, то ми не повинні впадати у відчай. Бо якщо і тисячу раз згрішимо, але потім знову прийдемо до покаяння, то знову очистимося від нечистот і від вчинених нами беззаконь. Господь заповідав апостолу Петру прощати брату своєму сімдесят разів по сімдесят (див. Мф. 18, 22), тим паче Він Сам так вчинив.

Одного разу якийсь брат запитав авву Сисоя: “Авва, що мені робити, я впав?” Старець відповів: “Встань”. Брат сказав: “Я встав і знову впав”. “І знову встань”, – відповів старець. Брат запитав: “Доки ж це буде?” – “Доки не будеш взятий від цього життя добрим або порочним, – сказав старець, – бо хто яким тоді виявиться, той таким і піде”.

Надія на покаяння тільки тоді не принесе нам ніякої користі, коли ми опинимося у пеклі. Ось там ці ліки будуть безсилі. А доки ми живемо, то, хоча б ми вдалися до покаяння і в глибокій старості або навіть біля воріт самої смерті, при останньому подиху, Господь не відкине нашого покаяння, навчає святитель Іоан Золотоустий.

Тому, дорогі брати і сестри, старанно подвизаючись на поприщі боротьби з гріхом через покаяння, ми станемо милими Отцю Небесному, будемо прийняті до друзів Єдинородного Сина Його і, очищені від пороку і беззаконня, зможемо вигукнути разом із Пречистою Дівою Богородицею: “Величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі Спасі Моїм!”    (Лк. 1, 46-47).

Даруй, Господи, усім нам розсудливо і спасительно провести святі дні посту і, доживши, з духовною радістю зустріти Світле Христове Воскресіння і прославити Воскреслого Спасителя, Якому від нас нехай буде честь і слава на віки віків. Амінь.

Архимандрит Кирило (Павлов).