Таємниця людського життя
2012-01-04 Якщо сьогодні ми узаконимо штучне позбавлення життя так званих “безнадійно хворих”, хоча б за годину до їх-нього ймовірно останнього подиху, то завтра таке б людинолюбство прийшло б до висновку про необхідність штучно припиняти життя хворих за тиждень до їхньої ймовірної смерті. Далі – за місяць, за рік, за 10 років, за 25 років... Якщо люди стануть на шлях виправдання і легалізації медичних вбивств із почуття гуманності, вони легко перейдуть від нього до почуття доцільності такого милосердя, і з цим почуттям легко дійдуть до умертвіння своїх ближніх у найширших тоталітарних масштабах. Ідея економічної доцільності, расової чистоти, класової політики, і подібні до цього ідеї, мов ідоли, будуть вимагати для себе людських жертв. А вже у визначеності дефективності живої істоти не буде меж гордовитому (навіть у своїй жалості), людському утилітаризму [прагненню з усього мати зиск, користь], котрий володіє усіма технічними досягненнями цивілізації. Якщо б лікар лише відмовився штучно підтримувати життя помираючої пацієнтки – це могло б бути актом людинолюбства... Але він вирішив – “з милосердя” насильно прискорити її смерть... Цей шлях йому не було дано ні як лікарю, ні як людині. Націонал-соціалістична “гуманність” до безнадійно хворих і дефективних (зворотна сторона “гуманності” до однопартійців, як громадянам першого сорту, які потребують кращого харчування і кращого середовища, для захисту своєї партії і країни) логічно призвела до умертвіння “гуманним”, медичним способом сотень тисяч хворих стариків, душевно хворих і дефективних у лікарняних закладах. Їх звозили в один із чотирьох спеціальних “коричневих” госпіталів Німеччини, звідки їхні родичі отримували незабаром досить коректне сповіщення про раптову смерть і здійснену кремацію свого ближнього. Апелювати було ні до кого і ні для чого. Хто міг, гарячково збирав останні гроші і спасав своїх рідних у приватних лікарнях. Католицькі і євангелістські лікарні і заклади мужньо боролися за утримання у себе і спасіння своїх хворих. Не можна не схилитися перед героїчною боротьбою пастора Бодельшвінга, директора відомого у Німеччині закладу для дефективних “Бетель” біля Білефельда. Бодельшвінг мав ціле лікарняне містечко для дефективних беззахисних людських істот, кожне із яких було, можливо, перед Богом набагато цінніше і вище усіх відомих діячів епохи. Так зване “соціальне християнство” Німеччини і Європи виявилося у ті відповідальні роки на висоті. Католицькі лікарні були зразком людинолюбства і застрахованості від “людинолюбних” пігулок і шприців. Таких прикладів достатньо. Проблема лікаря Сандерса не є, по суті, проблемою жалості і милосердя – це проблема самого змісту, самої мети життя людини у світі. Це також проблема і медицини, яка покликана служити людині, а не розпоряджуватися її життям. Звичайно, лікар у випадку безнадійності хворого має право не застосовувати медичні засоби, які штучно продовжують агонію. Але лікар має також владу і обов’язок зробити все, щоб медично і по-людськи полегшити і втішити хворого. І саме тут звершується останнє служіння земного лікаря, на яке йому дається дар знання і жалості до людини. Що таке гріх? У чому гріх? Гріх – це свавільний перехід людиною межі, Вище йому визначеною, вихід за Закон, йому даний. Медицині окреслено коло її служіння: допомога людям, у лікуванні їхніх хвороб, у їхньому зціленні, а також в утамуванні і полегшенні людських страждань. Справа Сандерса і [...] Льєжський процес батьків, які умертвили за допомогою лікаря свою деформовану (безруку) дитину, відкривають проблему появи у світі і потрібність людського життя як такого. До потрібності людського життя у світі, до його істинного значення не можна ставитися ні поверхнево, ні утилітарно. Те, що якійсь людині видається “непотрібним”, може бути насправді дуже потрібним і необхідним людству вцілому. Потрібно Божій справі у світі. Яке значення самого факту народження і перебування у світі людської дефективності і яка ж справжня гуманність стосовно неї? Дефективність являється нам у різних виглядах... Мати, яка народжує чорношкіру дитину у якомусь Оксфорді, штату Міссісіпі, або Йоганнесбурзі, південної Африки, самим фактом народження прирікає вже своє дитя на відомого роду невинні страждання у житті; і тим більшими будуть ці страждання, чим більше її дитина буде здоровою, розумною і активною, коли виросте. І ось, виходячи із самовільного почуття гуманності, необмеженого Божою правдою, мати чорношкірої дитини у цих регіонах може також вбити “з жалості” своє дитя. Убити і сказати суспільству: “Так, я позбавила його життя, тому що знала, що його життя буде низкою душевних мук, які ще глибші, ніж тілесні. Бути чорношкірим у ваших містах – це бути дефективним і страждати все життя [...]. Я позбавила мою дитину цього страждання!” Таке “материнське” міркування мало б цілком “льєжську” логіку; і воно було б також невідповідними вищому, релігійному розумінню життя. Залишається воно грішними і за інших подібних “гуманітарних” міркувань людей, які беруть на себе право самочинно припиняти життя якоїсь людини, старої чи малої. Із релігійної точки зору, життя людини має не лише глибоке значення, але і велику мету; ось про що не варто забувати, особливо під час випробовувань [різних життєвих скорботах – свящ. К. Остроушко]. Життя є, по-перше, виявлення духовної реальності у світі, тобто сили Божої і відпадіння людини від Божої Гармонії, впадіння її у гріх, у дисгармонію, про що ясно говорить біблійне і євангельське одкровення. І розкриття значення життя є вказівкою людям, що їм потрібно робити перед цією дефективністю, як своєю, так і ближнього. Практична сторона значення життя є, безсумнівно, милосердя до всього слабого, допомога всьому дефективному і [...] убогому. Тут справа зовсім не в схоластичних міркуваннях: “хто винен” у народженні дефективного чи сліпого, подібного до євангельського. Усі діти цього світу, по суті, є “дефективними” у тому розумінні, що всі народжуються із сіменем хвороб і несуть у собі смерть. Це й означає відповідь Христа на питання про те, хто винен у народженні сліпого (див.: Ін. 9, 2-3). Різниця між “дефективністю” тих чи інших людей, по суті, тільки кількісна з точки зору вищої істини і повноти життя. І всі потребують милості Божої і [...] людської. Я ніколи не забуду своїх відвідин у 30-ті роки у Німеччині цього містечка для дефективних людей і дітей, “Бетель” пастора Бодельшвінга; там кожна будівля мала біблейську назву... Пам’ятаю, мене завели у чисту, затишну кімнату, де на білосніжному ліжку лежала істота, яку не наважишся назвати дитиною. Це була дитина, але дуже деформована; можливо, мати, коли була вагітна ним, робила щось таке, що забирає благодать від людини; може, вживала алкоголь чи якісь таблетки, щоб звільнитися від свого материнства... У всякому разі, завжди знаком якоїсь відсутності любові у світі є плід, який потребує від нас, людей, у світі особливої любові... І цю любов, яку батьки не могли – чи не хотіли – дати нещасній дитині, дала йому істиннохристиянська, благословенна організація “Бетель”. Я бачив там особливий, сяючий любов’ю догляд за цим калічкою; а в ньому, у калічці, жила і світилася безсмертна людська душа – душа, яка, можливо, була набагато вищою і ціннішою перед Богом, ніж багато прославлених суспільством душ у цьому місті, у цій країні... Це була душа, розіп’ята у своєму тілі, по образу Христовому, і безсмертна душа ця, жива у безформному тілі, майже без тіла, була оточена особливою турботою і любов’ю у Христі. Над ліжечком цього немовляти, жертви гріхів нашого світу, висіла дощечка із зворушливим надписом: “І мене любить Бог”. І тут це не було риторикою[зовнішньо ефектним, але малозмістовним красномовством]. Зробили ці слова істиною люди, які пізнали Божу любов. Вони несли цій істоті не лише свою любов, але і Божу. І це була єдина можлива, безумовно вірна відповідь людства на всі страждання і на всі каліцтва світу: нести любов... Це була відповідь і на всю казуїстику[крутійство] віруючих і атеїстів, “богословів” і “не богословів”! Будь-яке загострення у світі зла, каліцтва, страждання є, по суті, благовіст, небесний заклик до посилення у людях, примноження і поглиблення любові. Нещасна льєжська мати цього не зрозуміла. Ніхто не може кинути у неї камінь. Вона не знала, вона не вірила, що на неї була покладена якнайвище і святіше завдання: бути матір’ю такої дитини... І тому вона вбила беззахисну, довірену їй істоту... Звичайно, їй були дані сили для її материнського подвигу, але свобода її духу залишалася непорушною, і вона скористалася нею не для того, щоб прийняти волю Божу, свій хрест, а для того, щоб не прийняти Божої волі і скинути з себе свій хрест. Матеріалістична діалектика нас зовсім не цікавить. Ми знаємо лише ту велику реальність, яка відкривається досвіду духу і віри... Що відчує ця нещасна мати, зустрівши, після своєї смерті душу свого, нею народженого і нею вбитого беззахисного немовляти?.. На цих саме трагічних перехрестях життя завжди зустрічаються дві етики, дві психології: релігійна, “духовна”, і – житейська, “плотська”. І людина завжди вільна вирішувати свої життєві проблеми у дусі однієї чи в дусі іншої. Третього не дано. Остання трагічна істина, пов’язана із проблемою лікаря Сандерса і льєжської матері, у тому, що всі ми, люди, живемо на цій землі тимчасово. І, з матеріалістичної точки зору, всі безнадійні! А міркуючи релігійно, ми всі дефективні. “Канон” нормальної людини – тільки Христос. І в нас у всіх цей образ розіп’ятий. Ми всі “каліки”! Якщо не фізичні, то – набагато гірше – моральні... І глибоке, чудесне значення нашого земного життя та історії полягає не тільки в одних радостях зустрічей із аполоністичними формами, але і в зустрічах із стражданнями, із невдачами і людськими дефективностями. І тільки перспектива Вічного життя правильно висвітлює значення даного нам буття або події. І людина завжди вільна це світло прийняти чи не прийняти... Тому-то так світло переносять одні люди свої, навіть великі страждання, а інші не можуть витерпіти і найменших труднощів. Не мірою приймає людина Духа. І чим більше у неї усвідомлення волі Отця і прийняття її, тим більше розуміння того, що преподобний Ісаак Сирін назвав “полум’ям речей”. А поза цим вищим усвідомленням немає у людини критерію ні для розрізнення добра і зла, ні для бачення істини. Архиєпископ Іоан Сан-Франциський. |