Митрополит

Біографія митрополита Полтавського і Кременчуцького Федора (Бубнюка)

Храми єпархії

Храм Святого Архістратига Божого Михаїла в с.Петрівка

Свято-Миколаївський кафедральний собор м. Кременчука

Церква Покрови Пресвятої Богородиці у Полтаві

Список парафій Полтавської єпархії

Архів

2024-03

2024-02

2024-01

2023-12

2023-11

2023-10

2023-09

2023-08

2023-07

2023-06

2023-05

2023-04

2023-03

2023-02

2023-01

2022-12

2022-11

2022-10

2022-09

2022-08

2022-07

2022-06

2022-04

2022-02

2022-01

2021-12

2021-11

2021-10

2021-09

2021-08

2021-07

2021-06

2021-05

2021-02

2021-01

2020-12

2020-11

2020-10

2020-09

2020-08

2020-07

2020-06

2020-04

2020-03

2020-02

2020-01

2019-12

2019-11

2019-10

2019-08

2019-07

2019-06

2019-05

2019-04

2019-03

2019-02

2019-01

2018-12

2018-11

2018-10

2018-09

2018-08

2018-07

2018-06

2018-05

2018-04

2018-03

2018-02

2018-01

2017-12

2017-11

2017-10

2017-09

2017-08

2017-07

2017-06

2017-05

2017-04

2017-03

2017-02

2017-01

2016-12

2016-11

2016-10

2016-09

2016-08

2016-07

2016-06

2016-05

2016-04

2016-03

2016-02

2016-01

2015-12

2015-11

2015-10

2015-09

2015-07

2014-12

2014-11

2014-10

2014-09

2014-08

2014-07

2014-06

2014-05

Православний календар

Березень 2024
Пн   4 11 18 25  
Вт   5 12 19 26  
Ср   6 13 20 27  
Чт   7 14 21 28  
Пт 1 8 15 22 29  
Сб 2 9 16 23 30  
Нд 3 10 17 24 31  
Паломницький центр ім. преп. Паїсія Величковського Духовно-культурний центр

Лист до доньки

2011-09-14


***

Описана у цій книзі історія трапилася під час Другої світової війни у Німеччині. Автора, відомого лікаря-хірурга, відвідала молода жінка. У неї було двоє маленьких діток, і ось на той час вона була на четвертому місяці вагітності. Її чоловік-лікар був мобілізований і відправлений на фронт. Після огляду цієї жінки хірург оголосив їй гірку правду – двосторонній рак грудей. Гормони вагітності, необхідні для розвитку дитини, зараз ставали смертоносними для здоров’я матері. Лікар поставив її перед складним вибором: або вона, або дитинка... Вона не затремтіла, не заплакала, лише з гнівом відповіла: “Ні! Ніколи! Дитина належить лише мені і чоловікові! Я ніколи не дам своєї згоди на те, щоб у мене її забрали. Дитина – спадок для мого чоловіка. Мені зовсім байдуже, що буде зі мною. Я вас прошу: збережіть мені життя, доки не народиться дитина! Благаю!” Ніколи за багато років лікарської практики цьому лікареві не довелося зустрічати нічого подібного. Вражений, він потиснув їй руку. Два дні потому вона була госпіталізована, і почалася тривала і кропітка боротьба за її життя.

Завданням першої операції було видалення однієї молочної залози і багатьох сусідніх залоз і лімфовузлів. Через чотири дні ретельні спостереження показали, що з дитиною, на щастя, все було гаразд. Одного разу, сміючись, мати запитала у лікаря, скільки їй приблизно залишилося ще жити. Усі розуміли, що відповідь їй була потрібна виключно для того, щоб знати, чи достатньо у неї часу, щоб дочекатися появи дитини на світ. Але хто знає часи і строки? Тим часом мати почала помалу слабшати, говорила лише про дитинку на яку чекає, про те, як залишить своєму чоловікові насліддя їхньої любові. А через декілька днів лікар отримав відповідь на свій запит із Генерального штабу – уся військова частина, у якій служив її чоловік, загинула на Східному фронті... Своїй пацієнтці він не сказав про це ні слова.

Друга операція була відповідальнішою і небезпечнішою, оскільки загальний стан матері погіршився. Це був шостий місяць вагітності, і якщо б почалися передчасні пологи, дитина б не вижила. Операція пройшла без ускладнень, хоча стало очевидно, що рак стрімко робить свою справу, і надії на зцілення не залишилося. Професор більш за все хвилювався, що плід помре в утробі і все виявиться марним. Але мати вірила... і кожен раз із сяючим обличчям розповідала, що відчуває його рухи, його маленькі ніжки.

Почався останній бій із часом. На опромінення вона не погодилася, рана на місці операції не рубцювалася, сили її організму вичерпувалися. На восьмому місяці їй запропонували штучно викликати пологи, але вона вирішила поїхати додому. Тепер її душа була спокійною, а лікарю вона пообіцяла повідомити, коли народиться малюк. Професор був вражений, коли отримав лист, написаний нею власноруч, про те, що десять днів тому народився її хлопчик, що сил майже не лишилося, але вона вдячна Богові, що Він почув її молитви. “Ця подія багато для мене означає. Це найбільша втіха наприкінці життя. Смерть гряде. Кінець наближається. Я не хочу видаватися кращою, ніж я є: я часто відчуваю страх перед смертю, особливо у ті ночі, коли я лежу одна з розплющеними очима у темряві. Але тоді мене втішає думка про мою дитину – живий доказ любові Божої. Я точно знаю, що у мене не вистачить сил боротися за своє життя, і втішаюся думкою про те, що, по суті, навіть найтурботливіші батьки можуть зробити лише дуже небагато для своїх чад. Адже і їхня доля, і наша власна цілком знаходиться в руках Божих. І в ці батьківські, сильні руки я повністю віддаю сьогодні усіх тих, кого залишаю після себе... Я намагалася бути для своїх дітей, котрі були для мене найбільшим даром, гарною матір’ю. Десять років нас з чоловіком пов’язувала любов, яку ніколи не затьмарювала ні найменша хмаринка. Нелегко залишити їх усіх. Але я йду з надією, що, звільнившись від земних страждань, ми усі разом знайдемо радість вічного життя. Прощайте! P.S. Прошу Вас передати листа моєму чоловікові, коли він повернеться”.

Чотирнадцять днів потому вона померла, а чоловік так і не побачив спадок, який заповіла йому його вірна дружина.

***

Закінчивши читати, панотець, який за своє священицьке життя пропустив через серце чимало людського горя, мовчки плакав. Мені було незручно, і водночас так добре... У моєму серці усе головне стало головним, усе дрібне – здрібніло остаточно. Я побачила свої “скорботи” такими нікчемними, сірими, непотрібними. Чого я боялася? Жодного разу Господь не посоромив мого уповзання; виношуючи і народжуючи своїх дітей, я завжди відчувала Його міцну, тверду руку. Як гірко і соромно мені піднімати очі до неба. Невдячність – також нелегка ноша.

Я щодня маю щастя бачити своїх дітей, чути їхнє безкінечне, надокучливе балакання, складати їхні сорочинки і штанці до шафи, бути гордою через їхні успіхи і хворіти разом з ними. Мені жодного разу не доводилося ставати перед вибором: або мені жити, або комусь із них. Ні, стоп, це неправда. Десь у самих глибинах серця лежить щось чорне, тягуче, страшне – мої почуття і думки. Дякую Господові за те, що слово “аборт” ніколи не виникало у моїй голові. Але не завжди потрібне медичне втручання для того, щоб вбити свою дитину. Достатньо не порадіти, не заплескати в долоні, коли знаєш про те, що він уже прийшов у цей світ, не погладити його рукою, не подивитися в очі чоловікові з любов’ю і вдячністю... Можна просто цю дитинку не хотіти, але з відчуттям власного “смирення і терпіння”, черствіючи у своєму егоїзмі, виношувати маленьку, беззахисну, так залежну від тебе людинку. Або ще гірше – сподіватися, що раптом щось трапиться, і усе само собою вирішиться, і можна буде далі жити – не журитися.

***

Донечка, я не раділа, коли дізналася, що Господь послав мені тебе... Але ти народилася – і це стало найголовнішим у моєму житті, я можу тепер подивитися у твої такі тямучі оченятка і сказати: “Пробач!” А якщо б дійсно щось трапилося, як би я носила у кожній клітинці свого тіла відчуття провини?! Мати, котра вбиває свою дитину, карається вже тим, що у цьому земному житті їй не втекти від самої себе, не виправдатися перед своєю совістю, вона завжди знає, що усе могло б бути інакше.

Зі страхом я поближче підсуваюся до тебе сплячої, і твоїм легким сопінням, як найдивнішою мелодією на світі, заливається увесь мій світ, і мені здається, що серце моє стає схожим на свічку, яка ось-ось розтопиться, або на стрімку ріку, котра не витримає і вийде з берегів. Дякую Тобі, Господи, за щастя бути мамою!


Віка Каушанська.

Переклад з російської. www.otrok.ru.

Повернутися в розділ